• РЕГИСТРАЦИЯ
Александр Кушнир
14 ноября 01:41 1467 2 0.00

"Белые Хорваты", на украинском языке!

"Белые Хорваты", на украинском языке!
Александр Кушнир 5: https://www.proza.ru/2017/07/1...

ПРЕДОСТАВЛЯЮ ЧИТАТЕЛЯМ "ПРОЗА РУ" МОЮ ПЕРВУЮ МОНОГРАФИЮ О ЗАГАДОЧНОМ ПЛЕМЕНИ КАРПАТ "БЕЛЫЕ ХОРВАТЫ", ОПУБЛИКОВАННУЮ В г. МУКАЧЕВО изд. "ВЕЖА" ЕЩЁ В 2005 г.!

ПУБЛИКУЕТСЯ ЗДЕСЬ НА ОРИГИНАЛЬНОМ УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ, В ЦЕЛЯХ СОХРАНЕНИЯ ПОЛИФОННОЙ "СИМФОНИИ" ЛЕКСИЧЕСКИХ ЖЕМЧУЖИН ЗАКАРПАТСКО-ГАЛИЦКИХ ПРЕДИКАТНЫХ ОСОБЕННОСТЕЙ ДРЕВНОСТИ!
* * *

«БІЛІ ХОРВАТИ»!

Вступ

Предметом досліджень для вчених-славістів уже понад

сто років є давньослов’янське плем’я «Білі хорвати», яке з

незапам’ятних часів існувало в сивих Карпатах.

За період «радянського застою» суцільно заідеологізовані науковці

були одностайно захоплені розкопками «золотоносних»

скіфських могильників, проповідуючи нордичні напрями

пошуків етнічних коренів слов’янства. Але щодо вивчення питання

про «Білих хорватів» – не було зроблено жодних концептуальних

кроків. А ті вбогі археологічні відкриття сімдесятирічної давності,

що були проведені в районі річок Тиси та Дністер-Прут, й кілька

«кволих» історичних акцентів на цю тему – зовсім не сприяли

розв’язанню даної проблеми. Тільки породили чимало додаткових

запитань щодо етногенезу цього племені.

У світлі сучасних переусвідомлень життєвих критеріїв

та духовних цінностей настав час ретельніше вивчити інформатику

про «Білих хорватів». Спробувати за допомогою філологічних,

лінгвістичних й метафізичних методів проникнути до генезисних

витоків цього племені, а з тим і раннього слов’янства, – яке

здавен плекалося в генеалогічній колисці Карпатського горизонту.


                СКІЛЬКИ РОКІВ «Білим Хорватам?»!

Найдавніші повідомлення про «Білих хорватів» дійшли до нас від грецького історика Страбона, який жив у другій половині І ст. до н.е. Спираючись на давньоарабські джерела, він писав, що в стародавніх арабів були якісь «збройні сутички» з хорватами. Збереглися також писемні згадки про те, що араби називали карпатських горців «хрваб», а ще – «джерваб». Ці слова зі староарабського перекладаються як «хоробрий» або «стійкий воїн». Та, на превеликий жаль, якихось інших датованих посилань про ці події у Страбона більше не було.

З огляду на те, що подана грецьким істориком географіка «білих хорватів» орієнтовно співпадає з територіальним заселенням у Північних Карпатах племені карпів, у офіційній науці якось спонтанно прийнято вважати про етногенезну ідентичність цих двох племен, а відтак – і випливаюче з цього ономасно-асимілятивне розуміння та незначне залягання проміжку часу між згаданим хорватським етніконом як аутентичними карпами.

Але насторожившись, що, всупереч такій «логіці» будь-яка подібна інформація про «хорватів» була відсутня у істориків античного тогочасся, які досить широко висвітлювали процесуалістику життя у Північному Причорномор’ї, виникають сумніви щодо довіри таким науковим висновкам...

Принагідно необхідно зауважити, що з приводу ірано-хорватських подій мовчали такі близькі «ровесники» Страбона, як Лукіан Самосадський, Діон Кассій, Апіан, Клавдій Птолемей та інші. ...Апіан, зокрема, приділив багато уваги описам Боспорського царства, – головним чином він хронологізував період правління царя Мітрідата Євпатора-ІV.

Якщо вести мову взагалі про періоди ІІІ-І ст. до н. е. і особливо наголошуючи на часи загострення боротьби між Римом й Малоазійськими правителями доби ІІ-І ст. до н. е., неймовірним було би припустити, що зайняті постійними міжусобицями та війнами з насідаючими на Боспорські території «варварськими» племенами скіфів, сарматів, агафірсів та інших, арабські вожді аж із Закавказзя (звісно ж не через Балканську «оселю» Страбона) помишляли би про якісь військові походи до далеких Карпат...

Бо за всіх логічних параметрів, з точки зору захоплення багатої здобичі, та ще й віддалених від торгових центрів Причорномор’я територій – на подібні кроки не пішов би жоден завойовник. Та й з огляду подолання двотисячокілометрової відстані з Кавказьких горизонтів окремих іранських загонів через Бужсько-Дністерські території «густого» етносу фракійців і греків на часи ІІІ-І ст. до. н. е. (див. Ольвія), – така перспектива видається просто нереальною.

Отже, керуючись природним прагненням наблизитись до розгадки описаних Страбоном подій, спробуємо на детальному аналізі логіко-історичних хронологій відтворити процесуальну послідовність подій античного світу.

Із багатих старогрецьких історичних здобутків нам відомо, що, починаючи приблизно з кінця V-го й сягаючи ІІ-го століть до н.е., на території від Бугу до Дунаю великого розвитку набув фракійський етнос, який своїм впливом сприяв виникненню на Карпатському горизонті праслов’янського масиву, що став відомим в археології як Куштановицька культура. І хоча на початку другої половини ІV-го ст. до н. е., в результаті хитрих дій Філіппа-І і союзних йому скіфів, це північне-фракійське царство «одрисів» значно підупало, та все ж таки впритул до початку нової ери, згідно з безперервними повідомленнями істориків Греції, а затим – і Риму, присутність фракійських племен («одрисів», «бастарнів», «бесів» та ін.) постійно відчувається у Північно-Західному регіоні Причорномор’я, до яких пізніше (десь у ІІІ-ІІ ст. до. н.е.) «домішалися» й кельто-фракійські етнічні споріднення.

Про ще давнішу могутність фракійського етносу в Бужсько-Прикарпатській зоні раннього слов’янства свідчать військові протистояння між ними й скіфами, які виникли одразу в їх осередку після відступу Дарія І на скіфів й тяглися з перемінним успіхом майже впродовж двох століть, - аж до згаданих вище скіфо-македонських «альянсів»!...

Такі досить тривалі ексцеси зі спонтанними перемир’ями між скіфами й фракійцями свідчать про те, що фракійська група племен, як сталий народ, постійно й незмінно перебувала у Бужсько-Прикарпатськім й Дунайськім ареалі Центрально-Європейського масиву раннього слов’янства і своєю присутністю, що сягала початку VІ-го століття до н.е. (а за археологічним віком фракійська культура веде початок від рубежів ХІV-ХІІІ ст. до н.е., – Авт.) утворювала чималу частину «буферної» території на шляху до Карпат зі Сходу.

В доповнення до цього, якщо зважити на інформаційний вислів Стратона, що араби «мали сутички» з «білими хорватами», можна висновлювати, що стародавні іранці очевидно неодноразово стикаючись з «білими хорватами», не могли помилитися, назвавши відомих уже в ранньо-античні часи фракійців чи скіфів, або розвинутих грецьких колоністів у Півнінно-Західному Причорномор’ї, – «х о р в а т а м и»!..

Щоб остаточно розвіяти будь-які сумніви щодо припадання ірано-хорватських подій на середньоантичні періоди, звернемось знову ж таки до Страбона.

Загальновідомо, що грецький історик дуже відповідально ставився до етикетних вимог наукової педантності. Відзначався він й глибокою обізнаністю з етнографією фракійців у зоні Буг-Дунай. Але в науці зафіксовані його «сюрреалістичні» висновки, коли він свого часу досить сміливо допускав можливу приналежність племені бастарнів до фракійських бесів, які, на його думку, «сформувалися» після розпаду у ІІІ-ІІ ст. до н.е. одрісо-фракійського царства й утвердилися у межиріччі Пруту-Дністра, – проіснувавши там приблизно до кінця ІІ століття до нашої ери.

Щодо окремого питання про «бастарнів», то за сучасними археологічними й лінгвістичними здобутками можна з певною логічністю стверджувати про етнічну спорідненість «бесів» з прийшлими до нижнього Подністров’я, кельто-слов’янськими «таграми», які в кінці ІІІ ст. до н.е. проникли до русла Дунаю з відомою першою кельтською хвилею завойовників (такі споріднювальні процеси мали широке застосування у життєвих колізіях європейців у всі часи. – Авт.).

Якщо до слова «тагри» підійти з філологічної точки зору, то на фракійський з продихом манер внутрішньоскладова частина «гр» могла звучати вже як проносне «грн», яке вже під спонтанно-лексичними фільтраціями могло фонетично «стиснутися» до короткого «рн», – тобто, «тарни», як цілісне – «бастарни».

Подібна інерція «скорочень» та діалектної кореляції фонеми «тарни» могла продовжуватися впродовж всього наступного часу етнічного становлення слов’ян Дністерської частини, з подальшою трансформацією колишніх епонімів у форму топонімів.

Тобто в мовних кліше склад «тарни» під поступовою діалектичною інтимізацією автохтонів у процесуальному усвідомлені територіальної сузеренності прогресивно онімізувалося й «стислося» до «-арни», де звук «т» трансформується в апофеозну «б». З плином метафорних універсалій і національного самоусвідомлення звук «б» набирає перманентно-редуктивних властивостей і функціонально «замінює» собою слабкозвучну прикінцеву «н», надаючи тим самим складу «-арни» значно звитяжнішого звучання - «арби».

В кінцевому результаті «симбіотні» етноніми «беси» й «арби», пройшовши складний шлях діалектично синонімних пертурбацій, утвердилися в пізнішій сві¬домості народу у формі географічного визначення території своїх предків під назвою «Бес-арабія»!

Таким чином, на основі наведення деяких рис моральної сміливості Страбона щодо наукового етикету, ми можемо з такою ж сміливістю констатувати, що великий історик, виявивши відносно «бастарнів» певні влучні схолазми (бо, вірогідно спирався на якісь свіжі натоді фольклорні передачі, які не потребують письмових посилань. – Авт.), настільки глибоко усвідомлював неможливість проникнення іранців крізь «різношерстя» слов’янського антропогену у Північному Причорномор’ї, що в силу інтуїтивних критеріїв обачно утримався від будь-яких коментарів. ...І навіть, що дуже важливо, не наважився висловити бодай здивування щодо присутності у фракійському осередку якихось «Білих хорватів»!.. Він просто педантично захронікував цю інформацію.

Як вже згадувалось, тільки з повідомленням Страбона в історико-етнографічних параметрах утвердилося наукове назвовизначення «Білі хорвати».
З цього приводу, забігаючи дещо вперед, дозволю собі припустити, що, фіксуючи староарабську інформацію, Страбон, напевно, неодноразово звертався до перегляду хронік Діодора чи Геродота, намагаючись в їхніх здобутках знайти якісь натяки на існування «Білих хорватів». Можливо, історик усвідомлював й ту вірогідність, що ці арабські записи могли дивним чином проминути увагу своїх попередників античного часу. В такому разі зростала й відповідальницька вага такої інформації про могутніх «Білих хорватів», які в прадавні часи могли протистояти арабам (на часи Страбона, «араби» синонімізувалися як всесильні «перси»).

Тут ще вирішальну роль для Страбона відігравала та усвідомлювальна ним деталь, що завдяки «трофейним» здобуткам Олександра Македонського великий історик мав більший доступ до ширшого діапазону інформативних джерел (за рахунок Олександрійської бібліотеки. – Авт.) щодо персидських надбань, аніж Діодор чи Геродот. Не виключено, що й структурна передача письма та стилістика оповіді, напевно, підказувала Страбонові, що під описаними подіями залягають якісь дуже глибокі часи.

В доповнення Страбонової «НЕ-коментованості» цього документа, згадаємо про македонський фактор завоювання Малої та Середньої Азії, а разом з тим і відчутного ослаблення всього арабського світу, - особливо, коли за правління Селевкідів їх держава зовсім «звузилася» до меж Сирії.

Таким чином, відштовхуючись від вивірених інформативних паралелей, можна сміливо допустити, що згадані Страбоном іранські походи на таємничих «Білих хорватів» губляться за тих нео¬сяжних часів, коли вони не могли закарбуватися не тільки в легендній пам’яті Геродотових скіфів, але й сягати за значно глибші періоди, – навіть глибші від Гомерівської Трої...

Але, щоб не бути упередженим у викладенні думок, продовжимо розгляд історико-хронологічних подій, спираючись на археоло¬гічні параметри, - починаючи від Геродотової доби.

Як відомо, араби визначали географічні сторони світу за кольорами. Північ асоціювався в них з Чорним кольором, Південь – з Червоним, Схід – із Зеленим або блакитним, і Захід – з Білими гамами.

З історії ранньої античності ми знаємо про кілька масивних походів арабів (персів) у бік «Білого кольору», - тобто Заходу.

Це перш за все греко-перські військові кампанії царів Дарія-ІІ і Ксеркса, які не торкалися карпатського регіону й обмежувалися суто грецькими територіями (Марафон, Саламін).

Не проливає також світла на це питання й похід Дарія-І у 513-му році до н.е. на скіфів. Бо згідно з напрямком персів, що просувалися від Боспору вздовж західного узбережжя Чорного моря, хорвати відносно них знаходились би строго на півночі, тобто в «Чорній» стороні світу.

Зважаючи на такі географічні аспекти, слід зосередитися на тому акценті, що араби повинні були рухатися тільки зі східного боку до Заходу, а конкретніше, – перетинати увесь простір Північного Причорномор’я від Азовського моря до Карпат.

Завдяки багатій літературно-поетичній спадщині та історичним здобуткам як ранньо-античної Греції, так і Ново-Ассірійської держави, нам відомо, що, починаючи приблизно з ІХ-VІІІ ст. до н. е., у Північно-східному Причорномор’ї почалася епоха помітного змогутніння скіфського етносу, який впритул до VІ-V ст. до н. е. майже повністю витіснив родоначальних у цих широтах «кіммерійців». Про такий злет скіфів свідчили, зокрема, ассіро-вавілонські документи під назвою «ішкуза». В них, наприклад, засвідчуються епізоди, коли скіфи, в ролі тимчасових союзників ассірійців, врятували Ніневію від мідійців.

...А приблизно у 630-х роках до н.е. вони зі своїми військами пройшли через всю Месопотамію, Сірію, Палестину й досягли Єгипту...

Про такі походи скіфів свідчив і Геродот [1, с. 105]. Він описує епізод, коли фараон Псаметих принизливо вклоняється скіфам, підносячи їм дари. Про них згадує біблійний пророк Ієремія (кн.5, 15-18), який змальовує страхіття від скіфських нашесть на Палестину, про них свідчать археологічні знахідки скіфських стріл, різна утвар й місця відкритих недавно (198490 рр.) поховань загиблих воїнів у Північній Месопотамії, на Закавказзі й Урарту.

Згідно з археологічними здобутками радянської пори, починаючи саме з Х-го ст. до н. е., по всій смузі Північного Причорномор’я, від Бугу до Кубанського басейну – помітне різке збільшення скіфської присутності.

Разом з цими даними в науці існує велике питання про так званий кіммерійський етнічний контингент, який з незапам’ятних часів займав увесь південний ареал суходолу Східноєвропейського материка, й, поруч з прогресуючими скіфами, як зазначали найдавніші джерела з давньо-ассирійських часописів (між ХІІ - ІХ ст. до н. е.), постійно здійснювали нищівні походи на землі Закавказзя, Північно-західні нагір’я Ірану та на інші території країн Сходу.

Саме такі нашестя скіфо-кімерійців призводили до періодичного послаблення Середньо-Ассирійського царства. А у міжперіоді ІХ-VІІ ст. до н. е. сприяли розколу коаліційного союзу в арабському світі на Ассірійське та Вавілонсько-Мідійське утворення держав. І вже у 612 році до н. е., в союзі з вірменськими й грузинськими царствами Мідії й Урарту призвели до остаточного падіння тисячолітньої Ассірії...

Якщо звернутись до суто літературних параметрів, зокрема стародавніх греків, то незаперечним фактором могутнього існування скіфо-кімерійського етногенезу у Північно-східному Причорномор’ї є поетичні свідчення Гомера. В описах про греко-троянські війни, є свідчення, що разом з войовничими амазонками на боці троянців билися кілька степових вождів, які, не злякавшись півторатисячокілометрової відстані (через Кавказ!), прийшли «на легких конях» (Гомер), – це й могли бути тільки представники скіфо-кімерійського племені.

Про це в Гомера свідчить, наприклад, поетичний етюд, коли скіфів в одному нічному епізоді спіткала несподівана смерть їх вождя Реса від рук Одіссея, й вони, не гаючись, повернули до рідних степів, щоб, згідно з поховальними ритуалами предків, справити поховальний обряд у святих місцях своєї неосяжної Батьківщини.

Принагідно, акцентуючи увагу на скіфо-кіммерійському масиві (як майбутньому слов’яно-тюркському етногенезі. – Авт.), можна гіпотетично допустити, що саме з фактором падіння Трої (чи легендарної «Троянової землі»), як оплоту останнього представництва слов’янської гілки в Малій Азії, припинилося, або й зовсім «відмерло» саме поняття про існування в цій частині землі слов’янської раси.

Якщо продовжити гіпотетичні роздуми, то виникають деякі логічні підстави вважати, що корені «троянського» слов’янства губляться, вірогідно, ще десь у глибинах ХІХ-ХVІІІ ст. до н. е., коли в Північно-західній частині Малої Азії виникло Хеттське царство, яке після дворазової поразки від арабів (Асірія) в ХVІІ й ХV століттях ще проіснувало до кінця ХІV ст. до н. е. А останні повідомлення про хетську присутність в Анатолії відносяться на 1190 рік до н.е., – тобто на часи покинення троянцями своєї загиблої Батьківщини.

Фактично, розбивши троянсько-«хеттські» залишки в Малій Азії, стародавні греки власноруч прочистили арабам шлях до Середземномор’я, сприявши цим самим змогутнінню арабів – як «персів» у майбутньому.

Поруч з греко-троянськими згадками про присутність скіфів у Північному Причорномор’ї існує ще й міфологічна передача про їх походження від Гераклового сина Скіфа (існування якого дослідники відносять до доби ХV ст. до н. е.). Але, якщо не акцентуватись на ойкістичній абревіатурі походження скіфського етносу, то про відчутний вплив скіфо-кіммерійців на Закавказький регіон й землі Сходу свідчать тривалі історичні колізії становлення як грузинських (колхідян), так і вірменських племен. Саме у спільній боротьбі проти Ассірійської експансії впродовж ХV-ХІІІ ст. до н. е. відбувалося об’єднання у союзи племен «уруатри», «наірі», «даяни» та інші. Але саме коріння, наприклад, лише вірменської історії, сягає ще глибших часів. Коли наприкінці ХVІІ-го ст. до н. е. на їх території, при доброзичливому сусідстві і сприянні кіммерійців, виникла найдавніша в Закавказзі держава «скотарів» - Мітані, яка «уривками» проіснувала до ХІV ст. до н. е.

Отже, зважаючи на історичні факти створення арабами у ХVІІ-ХVІ ст. до н. е. давньо-ассірійського царства (на завойованій ними території Вавілонії, - колишнього Шумеру), можна впевнено казати, що, не дивлячись ні на які прудкі кінські копита, стародавні араби ніяк не подолали би відстань від Ірану до Карпат, прокладаючи собі шлях крізь частокіл недружелюбної суміші племен слов’яно-тюркського походження. Навіть навпаки, всі аналітичні співставлення свідчать, що за весь період становлення в них давньо-асирійської державності (процес, який тягся від ХХІ-го до ХVІІІ-го ст. до н. е., – Авт.) й понад десять століть потому (з ХVІІІ-го до VІІІ-го ст. до н. е.), вони змушені були вести «оборонні» війни на півночі своїх територій проти постійних нашесть кіммерійців, затим – скіфо-кіммерійців разом з представниками грузинського та вірменського етносів.

Саме доречно тут слід звернути увагу на дуже важливу деталь з інформатики Страбона про арабські походи. З його описів зовсім не відчувається, щоб середньоазійці мали якесь уявлення чи згадували про якісь племена на їхньому шляху. ...Складається таке враження, ніби стародавні араби проходили майже Напівпустелею!...

В додаток до всіх висновків можна навести цілу низку з археологічних здобутків («радянських» часів), які засвідчують, що на географічних широтах Буг-Дністер-Дунай носієм «курганних» поховань вже у ХІІІ ст. до н. е. були чітко виділена фракійська культура, до якої належала так звана Станівська культура (Закарпаття) племен давньофракійського походження.

Отже, вивіривши загальні історико-демографічні градації століть, які сягають 20-ти століть до н. е., ми у пошуках давньоарабських «слідів» сміливо заглянемо у 23-є століття до н.е. – до пізнього Шумеру, в епоху правителів династії Сарагонів.

Після смерті ненависного шумерцям аккадського правителя Шаркалішарі, економічний занепад цієї могутньої держави у межиріччі змінився загальною анархією: де від постійних палацових переворотів та корупції царських чиновників настала та хаотична атмосфера, коли в палацах вже ніхто не міг розібратися, – «хто цар, а хто не цар» (свідчення з шумерського клинопису, – Авт.).

Й тут, коли у суспільстві промайнули надії, що шляхом повстання народу й солідарних з ним військ у країні настане поліпшення становища, у 2225 році до н.е. з іранських гір Загрос на територію Месопотамії нагло вторглися напівдикі й численні племена «кутіїв» (чи «гутіїв», – Авт.).

Під незчисленими «хмарами» цих кочових орд руїнами вкривалася земля однієї з найдавніших держави Азії. Від страху перед кривавою нещадністю іранських вершників у Шумері їх прозвали «драконами гір»!...

Через короткий проміжок часу (всього через п’ять років у 2233-му році), ці гірські вершники вдруге нахлинули на Межиріччя. Й хоча їм і цього разу не вдалося заволодіти всією країною, та хребет шумерській цивілізації вони таки істотно пошкодили. І, якщо після 2220 року, як свідчать пізньошумерські клинописи, було ще помітне підняття південної частини Шумеру з його адміністративним центром Урук, але вже у 2220-х роках до н.е. інші іранські племена зі Сходу, а семітські, на чолі з войовничими «амореями», – із Заходу, подолавши «західний мур», який тягся вздовж середнього Євфрату поклали край шумерській державі.

Ось за допомогою цього коротенького екскурсу до історії пізнього Щумеру ми нарешті добулися до тих глибоких часів, коли на «авансцені» наших пошуків у повний «зріст» постали Північноіранські завойовницькі племена, які виявилися настільки альтернативно-могутніми, що майже вщент розгромили «залізну» на той час імперію шумерів. (Залізо ще у ІІІ тис. до н. е. було відоме у Шумері, – Авт.).

Таким чином, відштовхуючись від вилученої інформації, будемо вважати, що дата «2225» стане для нас тим найближчим орієнтиром, за яким, напевно, приховуються ще давніші десятиліття (а можливо, й ціле століття), коли ці напівдикі «дракони гір» у пошуках легшої здобичі від міцного на тоді Шумеру, могли досить вільно «курсувати» по малозаселенним на той час просторам Північного Причорномор’я – від Іранських гір до Карпат.

Згідно з історичними даними, саме іранські гірські племена «гутіїв», «касітів», «лулубеїв», «еламітів» своїми наскоками на Шумер (в періоди його двохсотлітнього піднесення «2220-2030») постійно шматували цю могутню колись державу-імперію. Ведучи боротьбу на два фронти (з повсталими «еламітами» на Сході й самітськими «амореями» на Заході), вкрай знесилений шумерський генезис після фатальної дати «2030», вже остаточно припинив своє існування!

Подальші завойовницькі війни іранців, уже проти новоутвореного на місці Шумеру просемітською расою Аккадсько-Вавілонського царства (в періоді ХІХ-ХVІІІ ст. до н.е.) призвели до повного заволодіння ними території Межиріччя. Це дало домінуючу можливість розширити еламський гегемон на весь Південний Схід, де вже до ХV ст. до н. е. вони завершили проарабське асимілювання всіх підкорених ними народів з тенденцією визначення їх впливу в Ассирійське царство. А вінцевий розквіт цього арабського суспільства припадає саме на добу падіння сумнозвісної Трої.

Що стосується мого припущення про «малозаселеність» Північно-Причорноморських степів на часи ХХІІІ ст. до н. е. (як дуже вірогідних періодів іранських походів на «хорватів», – Авт.), то на ці висновки наштовхують археологічні аспекти підтверджень, де культурні сліди кіммерійців поступово зростають від приблизної пори ХХІІ-ХХІ ст. до н. е., на зміну яким досить активно приходять змішані скіфо-кімерійські прошарки у ХVІ-ХІІ ст. до н. е.

(Дуже можливо, що таке «пізнє» заселення території Північного Причорномор’я скоріш за все пояснюється кліматологічними обставинами. Тобто внаслідок пост-льодовикових факторів, які склалися на період ІІІ-ІІ тис. до н. е. землі на цих широтах, через ерозійні контрасти й солоні залишки від минулого розливу моря були ще досить бідними на мікроорганічні сполуки та гумусні біоокомпоненти грунту для рослинності.

Саме такі висновки підтверджуються сучасними геологічними даними, де, згідно з останніми геофізичними концептами, існують наукові припущення, що солоні межі Чорного моря (разом з Азовським) ще в V-ІV тисячоліттях до н.е. простягалися аж до Криворізьких та Харківських горизонтів.

Акцентуючись на кліматичних особливостях цих широт, можна з певністю констатувати, що в подібних умовах, які склалися тут на ІІІ-ІІ тис. до н. е. (що, напевно, нагадували сучасні якутські, – коротке, прохолодне літо и стужовійна, волога зима, – Авт.), тільки ранні степовики кімерійці, а пізніше – невибагливі скіфи могли призвичаїтись до цих суворих просторів, задовольняючись суто випасанням худоби та коней. А вже з ближчими до ранньої античності періодами, внаслідок поліпшення у цих широтах клімату, поруч з скотарями («царськими скіфами»), як свідчать ранньоскіфські легенди Геродотових часів, з’явилися оспівані у старослов’янських літописах «аратанські» скіфи-орачі, які в міру сприятливості кліматичних умов, разом з кочівними хвилями ще ранніх сарматів (можливо з... Тисо-Дунайського басейну! – Авт.) пронесли культуру землеробства до Дніпровсько-Донських територій).

Отже, повертаючись до питання про «білих хорватів», ми нарешті досягли тих далеких періодів (ХХІІІ ст. до н. е.), коли давньокарпатські племена могли реально протистояти чисельним іранським кочовикам, які за ознаками своєї міцності, спроможні були майже безперешкодно долати на конях понад дві тисячі кілометрів малообжитого простору Північного Причорномор’я. Й лише завдяки нашим сучасним знанням з історії щодо масштабності великих воєн, ми нині, під скупими арабськими транскрипціями «мали сутички» (але хто ж заради (!) «незначних сутичок» буде здійснювати такі далекі походи?! – Авт.), можемо уявити собі справжню картину тих кривавих подій, які розгорталися у Карпатах у відрізку 2300-2225-их років до н.е.!

Ці напівдикі «дракони гір», під копитами коней яких, «стогнучи», впала на коліна шумерська цивілізація, напевно, неодноразово зазіхали на багаті скотарством краєвиди Центральної Європи. Бо про те, що іранці мали досить часті зіткнення з хорватами, свідчать хоча б самі форми записів «мали сутички», й чіткі епітети (за Страбоном) «хрваб» і «джерваб»! ...Що, як відомо, з точки зору психологічних критеріїв людини, такі чіткі визначення з ворожих вуст мають залежати лмше від результатів дуже запеклих кровопролить.

У цьому контексті психологічних критеріїв природа походження слів «хрваб» й «джерваб» відповідає загальнолюдській аналогії в галузі побудування емоційних образів. Так, в історії слов’янського світу внаслідок емоційних вражень виникли такі негативні назви як «пси татари», «песиголовці», або - «злі ако обри» тощо.

Різниця між ними полягає в психологічних антимонах. Тобто, вислів «пси татари», наприклад, є результатом пережитого народом приниження та горя від чужого етносу! В той же час як термін «хрваб» є продуктом здобутої звитяги цього народу, яку вимушено визнав сам агресор!..

У світлі цих моралістських аналогій можна зробити відповідний висновок, що іранські завойовники в лиці хорватів мали достойних собі воїнів як за духом, так і за стійкістю. А самі війни, судячи з багаторазової процесуальності, напевне, були дуже жорстокими й могли тривати впродовж кількох поколінь («2300-2225»), поки ближчий до арабів багатий Шумер не заслаб, й іранські орди накинулись на нього немов шуліки на хворого орла.

Вагомими аспектами на користь підтвердження дат «2300-2225» можуть послужити фактори історичного розвитку арабського світу. Відомо, що в періоді ХХVІІІ-ХХVІІ ст. до н. е. у Південно-західній частині сучасного Ірану з об’єднаних, осілих «нещодавно» племен виникла перша держава Елам з центральним містом Сузи.

На відміну від своїх співродичів у північних горах Загрос (як незалежних кочовиків й скотарів «кутіїв» та «каситів»), це еламське суспільство, впритул до кутійсько-шумерських ексцесів, було не тільки підвладне шумерам у васальному відношенні, але й знаходилося під сильним впливом шумеро-аккадської клинописної культури, яка, приблизно у ХХV-ХХІV ст. до н. е. повністю витіснила корінну ієрогліфіку.

Ось саме на такі староіранські «ієрогліфні» першоджерела й могли посилатися при Новітніх «окультуреннях» вже пізніші арабські клинописці ассірійської доби, коли змушені були в руслі граматичних оновлень шумеро-аккадських загалів вкотре переписувати цю інформацію, щоб не втратити історичний смисл старовинних письмен.

...Й можливо, саме під такими «культурними» нашаруваннями арабських стилизмів різних часів у певній мірі міг транспортуватися до «канцелярської» лаконічності цей староіранський документ, перш ніж у папірусному (й навіть не клинописному, бо в Александрії такі не зберігалися, – Авт.) варіанті потрапити до рук Страбона. Звідси й невідповідності між «мали сутички» й більш логічним – «мали війни», чи «вели війни»!

Лише в середині ХІХ-го ст. н.е. вчені-шумерологи, застосовуючи давньосемітські мовні та граматичні дисципліни, наблизились до розшифрування окремих клинописних спадків шумерів. У цих клинописах була одна вада. Шумерські хронописці ніколи не ставили дати й навіть не фіксували часи правлінь своїх царів, що, певним чином, завдавало клопоту дослідникам по ототожненні тих чи інших подій.

Така ж «хвороба» була властива не тільки стародавнім іранцям, але й усьому староарабському світові впродовж навіть ассирійської історичної доби.

На сьогодні, завдяки сучасним археологічним співставленням єгипетських та фінікійських культурних здобутків, лінгвісти змогли упорядкувати шкалу прогресії стародавніх іранців; й розділили стадії їх писемних й соціальних параметрів розвитку на епоху «золотого» розквіту Шумеру, затим – на період «ренесансу», далі – на «пізній» Шумер, й нарешті – на період зникнення шумерів з перехідною аккадсько-вавілонською державністю семітян і вже відомим тисячолітнім становленням арабської раси під асимілятивним устроєм держави "Ассірія"! З періодичними послабленнями та граматичними пертурбаційними властивостями в пошуках свого рукописного письма!

На доповнення цих ілюстрацій щодо дати «2300-2225», існують вагомі підтвердження ще й з іншого історичного боку. Як відомо, після ірано-шумерських подій («2225»), які періодично тривали майже впродовж 200 років («2225-2030») й призвели до остаточної загибелі найбільшої в ті часи держави стародавнього світу, розпочалася та ж сама «ланцюгова реакція», яка в тісному чинництві від розпаду могутніх держав-імперій спонтанно призводить до великих переселень народів.

(Згадайте точну копію повільного занепаду Римської імперії «270-475 рр. н. е.», процес якого тягся майже 200 років й також призвів до переселення народів).

Саме така глобальна міграція євро-азійських народів, з точки зору сучасної науки, відбулася на рубежі ІІ тис. до н. е. А точніше – з кінця ХХІ ст., яка амплітудно тяглася до початку ХVIІІ ст. до н. е., з основним піком подій «2000»!..

Приблизно на ці ж градієнти століть («ХХІІ-ХХ») припадає широкомасштабне проникнення до Південної Азії, Індостану та країн Сходу великого потоку племен, які розмовляли на індо-арійських наріччях.

Можливо, що однією з причин сприяння міграційному процесові народів («2000»), окрім військових абсорбцій, додалися згадані вище фактори суцільного поліпшення клімату у Центральній та всій Причорноморській частині Східної Європи.

Внаслідок кліматологічних змін у Чорноморсько-Прикаспійському басейні додалися сприятливі можливості Центральноєвропейським племенам раннього слов’янства розширити свій вплив до Уральських, а затим – і Зауральських просторів.

Такий хід висновків підтверджується археологічними визначеннями.

В енциклопедичному збірнику «Археология СССР», том 7-ий «Эпоха бронзы лесной полосы СССР», в розділі «Фатьяновская культура и Балановская культура» та «Памятки сейминско-турбинского типа в Евразии», на сторінках 58-86 досить вичерпно подається хронологічна послідовність заселення ранніми слов’янами міжоксько-волзьких просторів у періодах, відповідно, ХХХ-ХХVІІ ст. до н. е., з поступовим їх проникненням у ХХІІ-ХХ ст. до н. е. до Середньої Волги й Уралу. Затим «сейминско-турбистский тип», який в проміжку ХVІІ-ХV ст. до н. е. вже сягнув витоків Іртиша, Обі й Єнісею.

Антропологічні дослідження черепів з Балановських й Турбінських культурних шарів показали приналежність їх до європеоїдного, вузьколицього типу східно-середземноморської раси слов’ян, що, в свою чергу, ідентифікується походженням з представниками так званої Північної середньодніпрянської культури.

З вагомою часткою вірогідності можна допустити, що саме такі всенаростаючі інтенсивні хвилі наступу слов’янського етногенезу в східному напрямі Європейського материка («кіммерійці-скіфи») й змусили іранців повернути свої орди проти ослабленого Шумера і взагалі спричинили широку міграцію індо-іранських племен до півдня Азії.

Продовжуючи тему про переселення народів, можна додати, що майже синхронно з етнографічними пертурбаціями в Північно-Причорноморській та Уральській зонах, приблизно на ХХІ-ХХ ст. до н. е. відносяться бродіння грецьких племен по Балканах, утворення в їх ранньому осередку дрібних царств-полісів (предтечі малої Греції!). А на землях Анатолії (де затим виникла Троя), як свідчили аккадсько-вавілонські та ранньо-ассірійські джерела, орієнтовно, десь у міжперіоді ХІХ-ХVІІІ ст. до н. е., з’явилися саме ті загадкові хетти, які вже на ХVІІІ ст. до н. е. підкорили північ Месопотамії й створили досить сильне хеттське царство, яке невдовзі, з поразкою від арабів у ХVІІ й особливо – у ХV ст. до н. е., якось раптово зникли з історичних обріїв Малої Азії.

Як згадувалось вище, від хеттських «залишків» утворилася троянська «діаспора» ранніх слов’ян, яка в тісному військовому союзі з скіфо-кіммерійцями, котрі могли підтримувати з ними «комунікаційні» зв’язки спочатку через Закавказзя (див. процес становлення Мідії, Урарту, Мітані, Ассірії, – Авт.), а затим через Боспор, проіснувала на крайньому заході малої Азії аж до греко-троянської трагедії й значно гальмувала просування стародавніх арабів до Середземного моря.

Зважаючи на численні історичні джерела, які свідчили про достатню могутність «хеттів», було би неймовірним змиритися з думкою, що проіснувавши у Малій Азії без малого п’ять століть, вони якось так «безслідно» могли зникнути зі скрижалів історії!

(Бо навіть шумерський генотип не зник з життєвих обріїв, а лише в процесі історичних колізій, які тривали впродовж кількох століть, був просто «розмитий» асимілятивним виром арабо-семітських етнічних змішань, – Авт.).

В доповнення своєї думки щодо приналежності «хеттів» до слов’янського етногенезу звернуся до лінгвістичної ремінесценції.

На відміну від "флективної мови" (якою розмовляють семітська, арабська, слов’янська групи, – Авт.), шумерська належала до так званої "аглютинативної", якою сьогодні спілкуються угорці та фінни. Тому, базуючись на однозначних афіксно-аглютинативних кліше, які завше приєднуються до незмінних основ, у шумерських дисциплінах при вимові чужих гортанних звуків неодмінно мали відбуватися деформативні ефекти. Як, наприклад, в угорському аглютинативному звучанні фонема «г», як правило, трансформується у хрипку «х».

Така ж процедура відбувається в зворотному порядку, коли «х» спонтанно переозвучується у «г».

Подібні мутафонемні варіації приводять до вимови угорцями слов’янського слова «голод» в щось близьке до «холод» (або у навпаки – «холод» на «голод». – Авт.). Також слово «хата» в них звучить як «гата», а ще «хочу» як «гочу», або етніконне «хорват» – як «горват», і так далі!...

Таким чином, відштовхуючись від шумерських аглютинативних койне, та зважуючи на урбанізаційно-асимілятивні привнесення в арабо-семітські лексемні модернізації письма, можна з достатньою вірогідністю стверджувати, що «хетти» були насправді фракійськими «гетами»! Саме «гети», як відомо з тих же давньоарабських та фінікійських джерел, після дворазової поразки від арабів у ХVІІ й ХVIст. до н. е., не зникли зі сторінок історії, а в два-три етапи повернулися до своєї, колись покинутої слов’янської Ойкумени «Дністер-Дунай-Буг», прихопивши з собою секрет добування заліза!

З археологічного боку такі висновки підтверджуються здобутками згаданої вище Станівської культури Закарпаття, яка вже на початку ХІІІ ст. до н. е. суцільним масивом охоплювала Прибузько-Дунайський басейн, а також привнесеннями гетів у сферу південно-українського етногенезу Нижньої Подніпровщини культових елементів з атрибутикою сонцепоклонництва.

Також можливо, що приблизно на добу ХVІІІ ст. до н. е. (перша хвиля!), а затим на міжперіод ХV-ХІV ст. до н. е. (друга хвиля) припадають часи приходу до Нижнього Дунаю даків, або «волохів», про яких у східнослов’янському епосі, за браком писемних передач (які, можливо, спалив тенденційно-монархічний Рюрик, – Авт.), за давністю минулих століть дійшли до Нестора лише гіркі «билинні» згадки, і він у легендному варіанті свого літопису змалював картину далеких колись реалій!...

Можливо, що саме від наростаючого чинництва дакійської та інших небезпек, які насувалися із західної частини Європейського материка строката суміш Тисо-дунайських праслов’ян, під узагальнено-прийнятною у наукових колах назвою «кіммерійці» (а за пізнішим прогрецьким називним орієнтуванням – «сармати», а ще – «савромати», – Авт.), в основній своїй масі (також, можливо, у два-три етапи) подалися за хвилею своїх попередників (див. «фатьянівська і баланівська культури», – Авт.) в «2200-2000» до безкрайніх просторів Східної Європи.

У цьому дуже складному Східнослов’янському питанні слід зробити деякі пояснювальні відступи, які торкаються проблемних для науки аспектів у визначенні території всієї Східної Європи під стародавньою назвою існування на ній загадкового народу, за транскрипцією "к і м м е р і й ц і"!

До нашого часу чимало вчених зосереджували дослідницьку увагу на з’ясуванні етнічної належності цього народу, і взагалі – на природі походження назви цього етнікону. Наприклад, такі відомі лінгвісти як В.І. Абаєв у 1971 р., Е.А. Грантовський – у 1970 р. та видатний вчений О.Н. Трубачов – у 1976 р., у тій чи іншій мірі дотримувалися однозначної думки про іранську приналежність «кіммерійців».

Але зовсім несподіваним було припущення І.М. Дьяконова у 1980 р., коли, проаналізувавши східні документи, з яких слідувало, що кіммерійці за всі свої часи ворогували саме з індо-іранським етносом! Тому він висловив здогад, що «кіммерійці», то є історична фікція! ...Що такого народу взагалі не існувало! ...Ними, нібито, були відомі в науці скіфи. А слово «кіммерійці» в писемних джерелах сходу (див. «Асіро-Вавілонія» та особливу-аглютинативну специфіку їх мовлення, – Авт.) означало щось подібне до смислового: «рухливі кочівники, що нападають з півночі». Однак, гіпотеза І.М.Дьяконова, як це завжди буває, не отримала визнання в науці!

Зі свого боку, розділяючи думку І.М.Дьяконова про мимовільну фікцію у назві «кімерійці», я спробую подати тут деякі власні припущення з цього приводу.

Дуже вірогідно, що під визначенням «кіммерійці» залягає природа морфемного кореня Пра-праслов’янського мовлення. Того мовлення, яке в еволюційному процесі становлення расових груп в структурномовній прогресії лексичних континуумів, за збереженими модальними основами й семантико-мнемонічними асоціаціями в науковому загалі прийнято вважати за індо-арійську мову.

Поясню більш глибше значення цмх Сакральних значень!

В галузі лінгвістичних дисциплін походження цього слова спонтанно пояснюється не тільки з боку санскриту чи греко-фінікійських етномовних трактувань, але чи не найбільш сакральніше це підтверджується географічною прогресією та генезисною філософією споконвічного еволюціювання Східно-слов’янського антропогену.

Перш за все філологічно «розчленуємо» слово «кіммерійці» на корінь «кімер-» й суфіксне схилення «-ійці». З наголосом на санскрит склад «кімер» стискується до «кіме» (де «р», як глуха, несе відбірково-епізодичну роль щодо фонемізаціі образу). На Індо-іранський та арійський лексичний кшалт (як легко перехідні звуки «г, к, х»), корінне «кіме» вже звучить – як дериватне «гіме», або відмінникове «гіма», - що апріорно відповідає аналогу загальнослов’янського етимону «зима» (як «гіма-зіма») й від протооснови якого, власне кажучи, й походить старовинна назва гір на північ від Індії – Гімалаї. Це є загальновизнані істини в лінгвістиці.

На такий же манер, з автентичним розумінням кореня «гіме», як Протослов’янського еквіваленту «зима», у грецьких старомовних регаліях збереглися такі семантичні «рудименти» визначення усієї північно-східної території Європи: під ономасно-адекватним уявленням про «зимову стужу», – лише з більш суворішим наголосом на модернізованому архаїчному корені «кімер» як апелятив «гіпер» (від асоціативного «занадто», або «через край»), в результаті чого здобулося міфологічно-літературне Гіперборея, чи «край народження холоду»!

Що стосується вже етнографічних градацій, то, з огляду на імунній призвичаєності до арктичних умов, саме слов’янський генезис у ході тривалого виживання у даних широтах виробив власний нордичний еволюційний код існування в цій суворій географіці.

Таким чином, вивіривши морфологічні параметри ототожнення «індо-ірано-європейцями» просторового горизонту Східної Європи, можна з певністю констатувати, що і арабські «кіммерійці», й ті ж давньогрецькі міфологічні «гіперборейці» при всіх ономасно-лексичних та етно-географічних універсаліях були одним цілим. Тому, трохи модернізуючи припущення І.М. Дьяконова про «кіммерійську фікцію», підкреслю, що така ж сама «архаїчна» тенденція асоціативної передачі про кліматологічні та територіально-етніконні «синтези» присутня в повній мірі й у психології сучасної людини. Наприклад, незалежно від національної приналежності, в літературних вжитках всього світу образно поєднуються такі Географічно-етніконні звороти, як Сибір - «сибіряки», Патагонія «патагонці», Скандінавія«скандінавці» тощо.

З приводу таких етимонних апелятивів цікаві роздуми виникають з асоціаціями про витоки етнонімних дисциплін слов’янського антропогену, які структурно походять від морфологічних основ під хоронімною згадкою єдиного велетенського племені «вовки-т е к с т о с а г и» (або «вовки–текстофаги», – Авт.). На думку вчених, своїми конструктивними початками воно сягає ХV-ХІІ тисячоліть до н. е., охоплюючи суцільним фронтом величезний простір від Піренейського півострова до Дністра, і проіснувало на європейській території до V-ІV тис. до н. е.

Мал. 1.

Як не дивно це звучатиме, але у складі цієї словосполуки присутні всі фонемокомпоненти, які на інтуїтивно-модальних глибинах збереженості семантичних коренів передалися по синонімному та ономасному ланцюгу лексичних універсалій, закріпившись за назвами племен як суто слов’янського й кельтського етнічного вектору, так і змішаних (посіяних) між ними етніконних пар скандінавських груп. Наприклад, під хоронімом «текстофаги» (а ще лексично – «текстосаги»), під складовою «те-» (або твердофонемним «тек») відчувається як власне кельтські, так і змішані кельто-слов’янські етноніми – «тевки», «тавріски», «тагри», «татри» тощо. А під частиною «екст» (як «-ест-») проглядається майбутній скандінавсько-сакський та близькі до естонського нахили етимонних передач.

...А ось під визначенням «-саги» (або варіантами «-тофаги») походять такі форманти племен центральнослов’янського та східно¬слов’янського масиву як «сарди», «сармати», «фісагети»... А під лексичним (з фракійським продихом) «фаги» проглядаються «фраки», або «/андро/фаги». Нарешті, під еляборатно-флюктаційним «асги» чи «-аги» (або редуктивним «-агафи») слідують такі імпровізи: «ах/г/еї», «пеласги», «лай/х/ї», «агафірси» та інші.

...Та найбільше заслуговує на увагу тут саме слово «ВОВКИ»!

Під ним ховаються побудовчі корені модалістики протослов’янської мови, що у сфері морфологічних передач зберегли образні основи навіть у сучасних романо-германських етимонних дисциплінах.

Спробую концептувати свій лінгвістичний тезис, на базі Закарпатських легенд.

Базуючись на філософських поняттях про критерії емпіричного розвитку людської психології, під архаїчним «вов» залягає один з найдавніших елементів будування образу в праслов’янському антропогенезі (можливо, ще з донеандертальської пори, – Авт.); коли під мозаїчною уявою баченого у людини слідувала відповідна мовна формація, яка компонувалася у сюрреалістично-фонемну передачу про щось "волохате чи мохнате", – тільки під різни¬ми індексами їх носійного призначення. Тобто, якщо відштовхуватись від сакральних глибин людської самоусвідомленості, то тут криється та тонка демаркаційна межа між відчуттям страху, з одного боку, й звитяжним сприйняттям своєї сапієнсної ролі у природі з другого боку.

Якщо за допомогою кореня «вов» звернемося до найдавніших (літописних) передач форм-образів у слов’ян з місткістю «страху» то під такими негативами, як «косматі ВОЛХВИ» (як синонім «чаклуни»), де кон’юктивні «-лх» у ворогуючого племені вже асоціюється з «лихом» (звідси лиховісне «чаклуни», – Авт.), або стародавнє «дикі волохи» (від «лохи-лихі»), чи сучасно-вживаного до тварин «навіжені воли», а ще «вовча зграя», або, як слідує із Прадавнього Закарпатського фольклорного стращання прадідами неслухняних дітей «прийде Вова й забере», то матимемо досить насичену палітру психологічної шкали, коли під перманентним «вов-» наші далекі пращури образно уявляли собі все те, що містить у собі певний градієнт остраху чи відрази до чогось.

Та вже за доданої суфіксних часток «ци, ці», або еквівалентно – «ки, кі» створюється «пом’якшувальна» асоціація, або навіть інтимізований образ того чи іншого напруженого кореня. Наприклад, у слові «кішка» поєднується відразливе «к/и/ш», й пом’якшувальне «ка» або «ці». Також в слові «курка», де поєднується напружене «кур» (такі попереджувальні звуки "ку-у-ур-р" видає сама квочка при захисті курчат, – Авт.) й лагіднізоване «ка». Ті ж суфіксні лексеми пом’якшують корінь «воли» на лагідні «волики», а «корови» (від образного розуміння «ко-реве») на «корівки» і так далі.

Що стосується в цьому випадку поєднання «вов-ки», то це не пом’якшення, а наголос на персоніфікованому образі (від прадідівського стращання) «ВОВ,-ко» або зворотньо «ко-ВОВ», тобто, на сучасний лад – «той, хто ВОВ»!...

Отже, «вов», як субстанція персоніфікованого страху, завдяки суфіксному схиленню «ки», ніби метафорно набирає оманливого пом’якшення. Але у сферах міжплемінних діалектик й ономасних універсалій частка «ки» лексично інтимізується з відбірковим «ци» або «ці» (як це згадано вище). А в галузі милозвучних дисциплін в психологічному плані суфікс «ци» (чи «ці») набирає асоціативних елементів заслуговувальної ніжності, не дивлячись на постійний корінь відрази, як це призвичаєно до «кішки», або «кішці».

Отож, переносячись в архаїчні часи й акцентуючись на універсальній частці «ци» («ці»), як інтимізаційному елементі, що уявляється як щось тендітне й лагідне, ми, на відміну від негативного (мохнатого) «вов» одержимо той же «мохнатий», але водночас зовсім не страшний й навіть взагалі безпорадний образ, який, навпаки, по волі Творця, постійно потребує захисту й любові до себе з боку сапіенса, - одночасно віддячуючи за ласкаве поводження з ним повсякденним молоком, м’ясом, бринзою і теплою вовною!...

Тобто, зосереджуючись на сучасних мовних параметрах, тут мається на увазі збережене в лексиці верховинних гірців (гуцулів) Закарпаття Прадідівське перехідне значення «вовки» – як пом’якшувальне для хижака те ж саме «вовци», - протилежно якому вже слідує співзвучний і життєдайний (не життєзгубний) образ «вивці»!..

Тут залягає дуже тонкоперехідна архаїчна психопередача між кардинальним Антитезним уявленням «Добро» - «Зло»! Яке зафіксувалося в найпервісних людських асоціаціях про Силуетну Антагонію між мохнатими контурами "Вовка" й "Вівці".

Також у галузі синонімних дисциплін (й, звичайно, філософських перманент) склався й фонетично-побудований образ як психопротивага «вовку» – це собака «вівчарка». (До речі, в російських дисциплінах вживається архаїчна форма дещо «скуценої» назви собаки без переднього «в» як «овчарка», – Авт.).
= = = = = = = = = = = = =

Отже, висловлюючи, що коли в умовах глобального похолодання на планеті 20-15 тисячоліть тому чисельність мамонтів, оленів, зубрів та інших парнокопитних катастрофічно зменшилася, а вівця, як зручний та легкопересувний елемент життєвого забезпечення в суворих горах, становила найпершу базову одиницю примітивного господарювання у наших далеких пращурів, можно погодитись, що поруч з архімодальними образами «вовци» й «вивці» маємо ілюстративне твердження про психологічне самоусвідомлення праєвропейцями себе як «первісними» слов’янами (бо «вівця» тільки у слов’ян – «вівця», – Авт.), а з тим – й відповідних мовних універсалій по етнічним відгалудженням.

(З огляду на ці приклади, дещо тенденційна грецька передача «вовки текстофаги» (як «поїдаючі вовки», або «вовків»?), в обхід інтерполяційних неминучостей при переписах та фонетичних універсаліях грецького письма, скоріше за все звучало не як "Вовки текстопаги", - а як «В и в ц і,  т е,  к (с) т о - п а (с) г и». Тобто, під фонетичними кореляціями й співзвучними замінниками близьке до істини «тектопаси» розумілося як загальнослов’янське Пращуро-Закарпатське – «те, кто пасе вивці», – Авт.).

Але повернімося до часів переселення народів.

Зважувально проаналізувавши всі трансетнічні процеси в Євразії, погодимось, що подібні мігрувальні видозміни не могли пройти безболісно для «Білих хорватів», не зачепивши при цьому їх етнографічну структуру. Такі зрушення народів потягли, напевно, за собою чимало племен з Тисо-Дністерського й Нижньо-Дунайського регіонів. У цьому «турбулентному» вирі людських мас, коли одні слов’янські племена цілими «потоками» прямували до Східної Європи, а інші («етруски», наприклад), навпаки, «плили» до Південного Заходу, а до цього ще домішувалися кельто-слов’янські споріднювальні етно-абсорбації, – дуже важко було часом зрозуміти в цій круговерті, хто свій, а хто не свій («хто цар, а хто не цар», – Авт.).

Наприклад, прихильні до рівнинних краєвидів скіфи з Тисо-Дунайської чащі облюбували собі Північно-Причорноморські степи. А морелюбні «алани» (а в стилізованому розумінні, певно, так і «недорозвинуті» в етнічній усвідомленості – «еліни», як майбутні ольвійські греки, – Авт.), так само як і стародавні греки, на Балканах, опанували теплу смугу Північно-Чорноморських берегів.

Звичайно, що за таких умов «Білі хорвати» (до складу яких під час ірано-хорватських ексцесів входили, напевно, як греко-фракійські, так і етруські племена (від «ето-Рус», – Авт.), вже неспроможні були протистояти нашестю до Нижнього Дунаю даків, які, очевидно, з міграційних тенденцій етруських племен до Апенін, і собі перекочували до ослабленого центру Європи.

З приводу гостропроблемного питання щодо належності даків до певної раси Європейського антропогену, спробую на історико-філологічних апелюваннях акцентувати свою думку на романомовному походженні цього народу.

Не відомо, з яких причин (напевно, щоб відмахнутись від головноі болі, – Авт.), але в офіційній науці тривалий час існує усталена версія про приналежність даків до фракійської гілки слов’янського етногенезу, й що їх «романізація» є результатом підвасальної залежності від Риму!

Але відомо, що, окрім даків, які близько триста років були під римським володарюванням, у не менш гіршій залежності від Риму, знаходилася непокійна Фракія (пригадайте Спартака), а за нею – Македонія та інші придунайсько-балканські племена слов’ян, які впродовж 2-3 століть були під Римом.

Паралельно з ними, й малоазійські представники та неспокійні кельто-германські племена в Західній Європі, які теж п’ять століть перебували під Римом, та чомусь не перейнялися італійськомовною модальністю.

...А Македонія взагалі була Триста років «принижена» рекрутським придатком для поповнення римських легіонів, що в плані романізування послужило би версією про можливу латинізацію того чи іншого підкореного народу! Навіть схоластичні версії науковців про знищення римлянами чоловічої статі дакійців не витримують серйозної критики. Бо з тих же римських та грецьких джерел відомо, що в середині ІV-го ст. н. е. (середня доба занепаду Риму, – Авт.), за підтримки карпів, "гепідів та герулів" дакійські загони постійно вели «партизанські» наскоки на римські володіння у Північній Дакії. А це свідчить про невинищений чоловічий потенціал даків. навіть базуючись на історії пост-Київської Русі, яка двісті років потерпала від монголо-татарського іга, важко уявляється картина «омонголення» давньоруського етносу. Такий же абсурдизм виглядає при думці щодо повного англізування індіанів Північної Америки!.. Або та ж суцільна русифікація поволзьких німців чи тих же татарів, евенків чи інших малих народів планети!..

У той же час неможливо не відчути інтуїтивної чужинності даків до слов’янського генотипу, що так і проглядається під етнічними горизонтами та хронологічними епізодами в еволюційній історії слов’ян Центральної Європи. Навіть у давньогрецьких інформативних джерелах, що стосуються становлення їх етносу на Балканах (які охоплюють усвідомлені початки VІІІ-VІІ ст. до н. е.), при змальованій картограмі розселення їх племен, поруч з дорійськими, пелазгійськими, фракійськими та етруськими племенами, попри фінікійських та лідійських етніконних приведень, були сповна відсутні близькі за звучанням з «даками» чи «дачіями» фонетичні форми передач. Їх просто не було серед слов’ян.

Далі – більше.

Про генезисну антагонію слов’ян з боку «даків» для нас є пряме свідчення літописця Нестора, з його образливою відзнакою про них як «волохи». (Дуже можливо, що ця прадавня легендно-літописна передача ще задовго до Нестора була зафіксована античними греками під старослов’янською асоціацією «волох/атий/», як ономасне «дикий», звідки й призвідне у греків «дикі-дичі», – Авт.). Тобто з акцентом на відразливий епітет «волох» у стародавніх предків існувала якась асоціація з «циганською» неохайністю й некерованою дикістю (як «дракони гір» чи «песиголовці», – Авт.).

Також не менш красномовним свідченням про психологічну відразу до «даків» існує фактор впертої небажаності трансільванських «гетів» («хеттів») «споріднитися» з чужинськими їм «даками», й лише зростаюча небезпека перед римською експансією змусила їх в 67 р. до н.е. укласти військовий союз з даками!

Про етнічну несумісність «даків-волохів» у Центрально-європейській чаші слов’янських племен проглядається під безпристрасним повідомленням Страбона, коли він змальовував криваві картини войовничих рейдів «даків» до верхів’їв Дунаю, де останні без розбору сікли всіх наліво й направо!...

Подібна зневага до «волохів» з боку центрально - європейських народів збереглася на генетичному рівні до ХVІІ-го ст. н.е., коли проходив процес опору та визвольної боротьби південних європейців з-під турецького гегемону, де «волохи» вдавалися (по волі обставин) до підступної зради щодо молодої державності «Валахія»!..

В закарпатських історичних документах доби Федора Корятовича теж існують згадки про нівелююче виселення «волохів» з Мукачівщини до Мурешського масиву!

Отже, маємо чимало прикладів, які свідчать про гострокутний шлях «вживання» румунських пра-пращурів у слов’янську «сім’ю» Центральної Європи.

Що стосується хронологічних нюансів проникнення даків до слов’янського осередку з Латену, то на це можуть навести співставлення двоетапної міграції етрусків (у ХVІІІ й ХV ст. до н. е.) до північних й середніх Апенін. На дату ХVІІІ ст. до н. е. наводить, зокрема, поетично-міфологічний твір Гесіода під назвою «Діоніс і розбійники». Генезис «появи» в олімпійському пантеоні Діоніса, як представника «молодших» богів, дослідники відносять до приходу на Балкани дорійців.

З описаного у Гесіода конфлікту Діоніса з морськими розбійниками на судні стає зрозумілим, що стародавнім грекам-пелазгам були вже добре відомі функції корабельного мистецтва в ХV ст. до н.е.

Чудеса демонстрування Діонісом виноградної лози свідчать про привнесеність ранніми пелазгами на Балкани культури виноробства. Мікенські «греки» винограду на знали. З цього видно, що на момент, щонайменше, ХV ст. до н. е., пелазги вже опанували Балкани й Адріатичне (Тірренське) море, але жодної згадки про можливі конфлікти з «даками» в слов’янському світі до своєї міграції на Південь вони не мали. Отже, всі події, пов’язані з «даками», мали відбутися вже після приходу на Балкани самих дорійців, а це – між ХV й ХІІІ ст. до н. е.

Тепер звернемось до Апенінського півострова. Про беззаперечне домінування етрусків на півночі Італії є свідчення у працях Тіта Лівія. В його історичній монограмі про заснування Риму видно, що на час прибуття до півдня Апенін троянських «біженців» на чолі з Енеєм (що відноситься дослідниками на ХІІ ст. до н. е.) в етрусків уже була високорозвинута державна структура управління з індустріальним й інженерно-будівним рівнем. Це дозволяло їм звисока споглядати за життєвою метушнею троянців. Такий розвинутий устрій етрусків на півночі Апенін свідчить про чималий відрізок часу їх панівного існування в Італії від часів міграції їх з Трої. Поруч з племенем «італійців» з Латену етруски вже давно забули про колишню присутність тут дачіїв.

Отже, оскільки багато праслов’янських племен залишали свої «вируючі» неспокоєм землі, на вільні території Панонії, Ілірікії, Далмації та Мезії, змінюючи одне одного, насували то кельтські, то германські племена. Й хоча, окрім «даків», вони не утвердилися на цих землях, але своїми перекочуваннями вже до ранньо-античної пори добряче перекраяли етнографічну карту колишньої прабатьківщини слов’ян.

У зв’язку з такими етнічними «перехилами» ресурсні чаші слов’янського масиву, починаючи, в основному, з дати «2200», поступово змістилися у Північно-Східному напрямі від центру Європи, тобто всі ті племена майбутніх сарматів, а також в окремому розумінні скіфів (див. під «кіммерійцями» фатьянівські та інші культури, – Авт.), подалися від Тисо-Дунайських та Дністерсько-Бузьких просторів до Задніпровсько-Волзьких широт.

Таке зміщення слов’янського етномасиву до Задніпровських регіонів має підтвердження в археології під назвою Тшеницько-Комарівська культура. Вона досить швидко виникла на горизонті цих територій вже у ХV ст. до н. е. й сприяла просуванню баланівської та сеймінсько-турбінської культур в ХV-ХІV ст. до н. е. до Зауралля.

Слід принагідно завважити, що сарматські племена «язиги» з Приуралля, як свідчили грецькі, а затим й римські джерела античної пори, впродовж кількох століть неодноразово намагалися пробитися до своїх нижньотисянських співплемінників у Панонії. Але постійні військові перешкоди на їхньому шляху як з боку даків, так і кельто-германців (ІІІ-І ст. до н. е.), а пізніше – й римлян (І-ІІІ ст. н. е.), не давали їм змоги бодай закріпитися в нижній частині Дунаю – Мезії.

Таким чином, ми нарешті досягли тих концептуальних меж, де з максимальною часткою вірогідності можемо наголосити, що, завдяки історико-археологічним та лінгвістичним підходам, нам вдалося відтворити не тільки вузькопроцесуальну картину існування наших Карпатських пращурів – «Білих хорватів», але й, зокрема, систематизувати можливу хронологічну модель прогресії слов’янського антропогену в вентральному ареалі європейського материка.

Підводячи підсумки викладеним тезисам, та, базуючись на трагедії шумерської цивілізації у 2225-их роках до н. е. (де, на думку вчених, кількість народонаселення цієї держави – імперії могло складати від 1 до 1,5 млн. чол.), ми сьогодні можемо висловити думку, що під тими скупими згадками про Ірано-хорватські події залягає інформація про своєрідне монголо-татарське нашестя «драконів гір» до центру Європи. Бо лише для того, щоб розбити могутній Шумер, іранцям, для кількісного забезпечення своїх сил у тривалому поході до Карпат, потрібно було б мати військо в 100-200 тисяч чоловік!!!

Згідно з існуючими археологічними даними в енциклопедичному збірнику [3, с. 177-240], виявлені в басейні рік Прут-Тиса-Сірет-Дністер частокільні укріплення та городища, що відносяться до трипільсько-кукутенської культури, і які охоплюють хронологічний проміжок між V-ІІ тис. до н. е., часом займали досить обширні на ті часи території (від 100 до 200, а місцями – від 300 до 400 гектарів). Особливо найбільша «густота» таких поселень-опідумів припадає на міжперіод V-ІІ тис. до н. е., тобто середній та пізній Трипільсько-кукутенські культурні горизонти.

Мал. 2.

За підрахунками вчених-археологів Н.М. Шмагліна (1975 р.), В.П. Дудкіна (1975 р.), К.В. Зіньковського (1973 р.), такі супер-центри посілля як Майданецьке (площа 200 га), Доброводи (250 га.), Таль’янки (400 га.), на території яких нараховувалися сліди від 1000 до 1500 жител різних розмірів (від 20 до 150 кв. м., подекуди – двоповерхові), могли вміщувати від 20 до 30 тис. жителів!

Орієнтуючись на висновки вчених, які схильні вважати ці поселення протомістами Європейського континенту епохи енеоліту, можна з певною логічністю резюмувати, що в разі смертельної загрози для етносу кілька таких суперцентрів та ряд інших навколишніх полісів й гірських поселень, консолідувавшись, могли у відрізку V-ІІ тис. до н.е. зібрати від 100 до 200 тисяч військ.

Отже, відштовхуючись від основних концептів викладеного, можна узагальнено констатувати, що, фіксуючи інформацію про ірано-хорватьські військові базиси в Карпатах, Страбон не міг би, звичайно, ні хронологічно, ні етнографічно зорієнтуватися в тих подіях, які відбувалися не менш як за 22 століття до його існування.

Апріорно з цими висновками, Страбон міг бути далеким від тої думки, що під звитяжною назвою «Білі хорвати», можливо, приховується заслуга відвойованої стійкості не тільки представників суто Східнослов’янського вектору, як «кіммерійського», чи, напевно, фракійського та етруського етносів, але, вірогідно, й сама Передісторія еволюціонування саме Прагрецького етногенезу!!! ...Які в спільному протослов’янському ядрі Карпатської підкови уособлювали останні залишки велетенського колись конгломерату племен, під назвою «ВИВЦІ, ТІ'КО ПАСЕ!..»!!!

                            ЧАСТИНА ДРУГА.

                                       Ким були «Білі Хорвати»?!

У вивченні історії про «Білих хорватів» не менш важливе місце займає проблема етнічної приналежності цього племені.

За різни часів дослідники-славісти приділяли цьому питанню чимало уваги. Особливо цікавим було припущення закарпатського вченого Михайла Лучкая, який у 1870-х роках висловив думку про походження етимону «хорват» від топологічного «горбат», яке, у свою чергу, походить від семантичного «гори» – як основного кореня для дієслів «до гори», «у гори», «в гору», «на гору» (або на Закарпатський лексичний кшталт – «д’горі», – Авт.), - тобто «в напрямі гір» або «вершин»!

Але, як завжди трапляється з версіями, передусім – інтуїтивного характеру, за обмеженістю доказових посилань в ті часи, та аналітичних концепцій притаманні нашим, часовим здобуткам, - вони завжди приречені на несправедливе забуття!

Та, перш, ніж розпочати свою тему щодо походження етимона «хорват», повернуся ще на короткий час до тих хронологічних подій, які тісно слідували за ірано-хорватськими протисто-яннями і які спонукали народи до «великого переселення»!...

Відштовхуючись від своїх попередніх акцентів про конгломератну сукупність у Карпатах – як профракійських, так й майбутніх «кіммерійсько-сарматських», а з ними, звичайно, етруських й прагрецьких (пелазги, дорійці) етносів, дуже ймовірно, що спонтанно із зникненням іранської загрози у великій «сім’ї» карпатців настали часи внутрішніх випробувань. Нині за нестачею хоч яких-небудь історичних «натяків», дуже важко відтворити справжню причину «розповзання» праслов’янського масиву по закутках Європейського материка.

Але за допомогою метафізичної та сюрлінгвістичної методики співставлень багатовекторних даних, спробуємо досягти консенсусного висновку в цій утаємниченій «алма-матер» для Європейської історії!

У нашому ортодоксальному світі панують два формуючі причино-чинники.

Це неминуча "б а н а л ь н і с т ь", і непередбачувана "о б ’є к т и в н і с т ь"!
(Третя сила, яка поєднує в собі ці двочинники й керує ними, – це Містична Сингулярність. Але фундаментальні вимоги науки, парадоксально спираючись саме на Дві перші формації, диктують прокрустові норми сприйняття всього Світоустрою. А тому й ми в подальшому аналізі обмежимося першими двочинниками, – Авт.)!

Відштовхуючись від цих двох чинникопонять, зумовлю, що, згідно з ними, дві можливі причини, які призвели до «розповзання» праслов’ян з Центральної Європи. Під об’єктивною «непередбачуваністю» розуміється відчутне поліпшення клімату в Євразії, про що вже йшла мова у попередньому розділі. Під банальну «неминучість» напрошується думка (як це завжди буває в історичних аналах про міжплемінні утворення), що в строкатій суміші карпатських «Білих хорватів» настали часи чвар й розбрату.

Можливо, що головною причиною цього були глибоко-моральні чинники, пов’язані з поняттями про традиційно-панівну та законодавчо-пріоритетну роль тих чи інших союзів у конгломераті. А до цього додалися якісь накопичені одне на одного процесуальні образи, підсилені несправедливим «розподілом» звитяжницьких лаврів, де кожен етнічний представник «тяг ковдру на себе». (Як завжди буває – «хто цар, а хто не цар»)!

Як би там не було з назрілим волевиявленням кожного племені, але з історичних сторінок прадавніх греків, за тією впевненою рішучістю, з якою вони займали життєвий простір серед «зледачілих» на півдні Балкан співродичів, явно проглядається набутий у війнах з іранцями організований військовий досвід..

Також з тих же джерел відомо, що стародавні греки не приховували свого приходу десь з Півночі. Але, водночас, чомусь замовчували причину своєї міграції та й згадку про колишню Батьківщину (саме такий психологічний фактор може свідчити про відчуття якоїсь провини або глибокої образи на когось близького, – Авт.).

А взагалі, відлік своєї доби стародавні греки, судячи з їх міфологічних оновлень, розпочали десь з рубежів двох тисячоліть до н. е., тобто – саме з початками їх міграції та осідання на Балканах.

Пригадайте аналогічну ситуацію з несторськими слов’янами, коли історія для них «зачалася» з останнім пристанищем їх племен далеко від Дунаю на північних територіях. І вже звідси зародився етимон «руси». Але під фактом міграції «несторських слов’ян», на відміну від греків, залягає зовсім протилежна причина психологічного значення. Бо, якщо східнослов’янському етносу було на кого скаржитися (див. «волохи»), то предкам стародавніх греків, напевно, дуже прикро й депресивно було згадувати про це!..

(Але це вже тема для іншої гіпотези, – під назвою «Сарматська Ойкумена», – Авт.)!

Отже, така меркантильно-делікатна «мовчанка» прагреків, мабуть, була викликана лише міжсімейним розбратом, про який не годиться навіть згадувати, щоб не принизити нащадків та не прогнівити єдиних Богів слов’ян. Щось подібне до образливої ніяковості за розбрат цілого народу було присутнє в історії перекочування мадярських племен до Панонії.

Й чи не під такою образливою «ніяковостю» приховується якась підтямна причина довговікової неприязні греків до етрусків, що ніби на генетичному рівні передалося через віки до троянських подій ?!

Аналізуючи історичні й міфологічні паралелі стародавніх греків, досить помітним стає еволюційний стрибок у вочевидь «сухопутних» недавно дорійців, які приблизно між ХV й ХІІІ ст. до н.е. розпочинають нову епоху географічно-морських відкрить усього Чорноморського басейну. Про це нагадують міфи «новітньої доби» про аргонавтів та навчання морським справам у фінікійців.

Але, паралельно з боязкою епопеєю аргонавтів до Колхіди, не може не вражати та легкість в апелюванні дорійцями топонімно-гідронімних орієнтирів з географії західних просторів Європи, де в описовостях походів Геракла й тих же аргонавтів (до верхів’ї Істра) фігурували такі подробиці в назвах місцевостей та малих річок, що мимоволі складається враження, ніби стародавні греки лише «вчора» покинули ці території!...

Навіть річку поблизу Афін, вони назвали по аналогії з Північноєвропейською – Родан!..

Якщо паралельно з цим зважити на досить невпевненій географічній орієнтацій навіть середньоантичних греків відносно Гіперборейської частини Європейського континенту, тобто – сучасних просторів Подніпровщини й Росії (пригадайте тривале інерційне вживання ними староарабського «кіммерійці», – Авт.), а також повільне картобудуваня з VІ по ІІІ ст. до н.е. (хронописно-усно – Геродот, картогоафічно – Ератосфен) території Східної Європи вище рік Бугу і Дніпра (Скіфія), то, навпаки, вже на факті обізнаності ними на ХІІ-е ст. до н. е. про існування навіть дуже малих річок у найвіддаленіших «закутках» Франції та Іспанії, можна сміливо наголосити, що їх етногенезна передача слідувала по ланцюговій генеалогії ще від «вивців, ті, хто пасе...» й, відповідно, від «білих хорватів» з Альпійсько-Карпатської прабатьківщини всеслов’янської спільноти!

Поруч з такими етнографічними ілюстраціями щодо існування в Західних Карпатах стародавніх греків, «прапелазгів» й «прадорійців» існують сучасні фактажні параметри таких доказів!

В археологічному загалі під носійною назвою «культура Тисаполгар», яка вже на рубежі ІV тис. до н. е. охоплювала увесь Західно-Карпатський горизонт від верхів’їв Тиси до Дунаю, існував невідомий, але досить розвинутий етнос. Настільки розвинутий, що за типологією виробів з кераміки впливав на такі відомі культури як Гоща-Вербковиця (Польща, Білорусія) та на пізнішу Зимно-Злотську форму ліпної кераміки (Н.А. Палещишин (1969 р.), В.С. Титов (1971; 1975а; 1975б), М.Ф. Потушняк (1972; 1978) і О.М. Захарук (1971 р.)), які по синхронному часовому поясу відносилися до так званої Ленделської культури пам’яток Йордансм’юль (Сулімірскі Т. (1957-1959 рр.), Польща).

Мал. 3.

Тисополгарська культура, якій передувала ще давніша культура «Тиси», що виявлена на Закарпатті (м. Мукачево – «Мала гора», м. Берегово – річка Вирка, та села Заставне, Велика Поладь, Великі Лази) (М.Ф.Потушняк, 1972-1978 рр.) на сьогодні дуже мало досліджена. Напевно, нашарування пізніших пам’яток західного походження «Гольштат», «Латен» та інших короткочасніших форм-носіїв значно поруйнували горизонт культури Тисополгар. Та вже лише по тих куцих здобутках, знайдених в Угорщині й на Закарпатті, стає очевидним, що ця культура, кардинально відрізняючись за своєю інвентарною морфологією від паралельної їй Трипільсько-Кукутенської (Поділля, Прикарпаття – «Прут-Дністер», Молдавія), багато в чому передала свої семантичні матриці подібним до неї культурам Петрашти й Селкуца у Південній Румунії, що, в свою чергу, позначилося на структурній формі пізнішої культури Бодрогкерестур (В. Думітреску (1968 р.), С. Чічка (1968 р.)), сліди якої знайшли навіть на Пізньотрипільських поселеннях (Болград-Алдени).

Таким чином, логіко-хронологічні співставлення усіх цих свідчень дають всі підстави припустити, що Тисополгарська культура, яка за різних періодів «заключала в собі» ряд Південно-Карпатських культурних прошарків, зникнувши з археологічних горизонтів Західно-Карпатської гористої підкови раніше від Трипільсько-Кукутенської на 2–3 ст. (тобто, «злам» 2200-2000 рр. до н.е.), останні сліди яких (Кукутенського масиву й Болград-Алденських пам’яток) припадають на ХІХ-ХVІІІ ст. до н.е., що, у свою чергу, синхронно співпадають з хронологічно-міграційною появою Дністерсько-Дунайських «хеттів» в Анатолії, – уособлювала собою досить могутню етнічну масивність з високим індустріальним рівнем; про що свідчить її впливова потенційність на інші форми пам’яток Трансильванських Карпат, передаючись на Південь – до Сербії.

Отже, беручи до уваги інвентарну різницю між культурою Тисополгар й паралельних їй у часі Трипільсько-Кукутенською й Фракійською групою пам’яток на Південь від Дунаю («Караново-ХVІ, ХVІІ» та Маріца), а також відомі історико-літературні й міфологічні надбання стародавніх греків про часті переміщення етруських племен уверх по Дунаю (особливо – після падіння Трої, – Авт.), під яким відчувається якесь апріорне визнання цих територій за етрусками, можна й тут констатувати, що носіями саме Тисополгарської культури були предки стародавніх греків («дорійців»), які завжди тяжіли до Півдня.

...А географічні ландшафти Панонії, Ілірікії (басейн рік Сава-Драва), від Залізних Воріт до Північних Апенін були вотчинами етрусків й Північно-балканських пелазгів!

На доповнення логіки щодо ідентичності панівної Тисополгарської культури э прагрецьким етносом існує ще той вагомий фактор, який для всіх культурологічних покажчиків формулюється під загалънооб’єднуючим назвовизначенням в науці як "е в о- л ю ц і й н і с т ь"!

Саме такий поступ відбувся між носійними елементами ліпної кераміки Тисополгар з відомими нам старогрецькими та античними гончарними виробами, які дуже прогресивно асимілювалися з культурними формами Балканських автохтонів. Інакше навряд чи стали би греки тим історично-відомим народом Стародавньої Європи, якби не перейняли й не синтезували найкращі риси місцевих досягнень зі своїми привнесеними здобутками!

Мал. 4 – 6.

Тепер перейдемо до філологічної царини. Якщо звернемося до географічно-називних ландшафтів, що хороняться під закарпатських лексизмами, то під морфологією назв місцевостей та топонімно-гідронімними визначеннями будемо мати чимало орієнтирів суто прагрецьких семантичних аналогій.

Візьмемо для прикладу старогрецьку назву річки Тиси – «Потіс». Під цим етимоном ми неодмінно заглибимося у світ антропоморфного уявлення прагреків про «народження» води з-під землі. В образно-смисловій передачі складового кореня «Пот» (від варіантного «понт», – Авт.) вони вбачали Б о г о п о д і б н у сутність вологи. Тобто, під суфіксним «іс» (як загальнословянське, ономасне «із», – Авт.) формувалося їхнє «зменшувальне» поняття про появу води, як еквівалент «джерело» (російське "Ис-ток"), з поступовим наростанням у могутнє «ПОТ-іс» – як простомовне й інтимізоване «Пот-іч/к/»!

(Адже, в грецькій міфології первісний Бог «Пот» уособлював всесвітню воду, а фонема «іс» чи подвійне «ісс» (з варіантами «ісос») зумовлювало зменшувальний родовід як «син». Так, наприклад, Геркулес (гр. «Гераклос»), названий так всупереч утискам Верховної богині Гери, з приставкою «-ес», «-ос», «-іс» – як син Зевса, й розумівся як «людина-гора» або «син-гора»! Так само й у варіанті з назвою Бога Діоніса. «Діо» означає «Бог» всієї природи, а «іс» – як «син», що метафорично складає багатогамний зменшувальний образ Бога й водночас – сина родючості! Але, як зрозуміло, не всієї природи, – Авт.).

Не менш архаїчна морфологія смислової передачі про креаціоніську природу народження води з-під землі йде під назвою верхньої притоки Тиси – Тересви, яка, за синонімними дисциплінами, не має жодних одномасних аналогій ні в українській, ні в російській мовах й топоніміях.

Під складом «тер» відразу формується асоціація, наприклад, з латинським коренем «тера». Але, насправді, одномасні між собою «тер» й «тера» походять від первісного загалу прагрецького модального «тартар», що в метафорному плані формувало психологічне сприйняття пращурами Карпат природи цієї річки, яка, напевно, ще в період палеоліту «народжувалася» з розмерзлого від землетрусів «тартару».

Фонемний каркас «тартар», як це видно з двоскладової злитності «тар-тар», можливо, асоціювався як «з над-над глибин». Відповідно з цим, словосполучення «тара-іс» (як «син» - вода «з над-над глибин») за віковою архаїкою уявлявся «сивим сином», звідси – фонетично-зібгане «Тере-сив(ий)» як "ТЕРЕСВА"!

Про прагрецькі походження таких назв річок як Дністер (гр. «Тірас» – від кореня «тар-тар»), Буг (гр. Гіпаніс – від «гіпер»), Дніпро (гр. Борисфен – від міфологічного Бога вітру «Борея» й «фен» – «сонцесяйний») та багатьох інших, можна вести окрему тематику. Бо всі вони загалом походять від єдиної протослов’янської мовності, що була властива центральноєвропейському типу людини, який «сформувався» у Карпатській гірській підкові ще, можливо, в часи середнього палеоліту.

Конкретизуючись на подальшому аспекті щодо Західно-Карпатської прабатьківщини стародавніх греків, звернемося до побутово-фольклористичної галузі сучасних мовних скарбничок Закарпатського лексичного горизонту.

У верховинних Карпатах, зокрема – у низинних Закарпатців, досі вживається таке архаїчне слово, як «куча», що у повсякденно-атрибутному значенні розуміється як «хатка».

Слово «куча» за збереженою композиційною колоритністю й етимологічно-глибинним смислом настільки тісно переплітається з морфоструктурними компонентами протогрецьких мовних кліше та перманентним образобудуванням (мнемонічних основ), що за синонімним рядом і ономасними універсаліями вже давно втратило своє вживання у східнослов’янських мовних функціонуваннях й філологічних вивченнях.

Отже. вислів «куча» за своєю модальною природою смислової передачі має відображене місце в давньогрецьких граматичних дисциплінах часів Гомера, в акцентуації його вживання у мовних койне під час греко-троянських ексцесів.

Так, наприклад, у російському перекладі Н.І. Гнедича гомерівської «Іліади» (в другому розділі «Виступ Терсіта»), під віршем 225 слідує така змістовна передача з використанням слова «куча» (як «куща»): «…Что, Агамемнон, ты сетуешь, чем ты еще недоволен? Кущи твои переполнены меди, и множества пленниц…»!

У російських словникових тлумаченнях і перекладницьких редакціях смислове «куща» в основному розумінні подається як «намет», й зовсім довільно – як «хатина-прихисток». Така претензійна асоціативність з наметом у російських етимологічних дисциплінах на додаток підсилюється ще й поетичними рядками О.С. Пушкіна в творі «Цигани»: «…Или под сенью дымной кущи Цыгана дикого рассказ?..».

Та, оскільки вислів «куща» взагалі був відсутній в східнослов’янському життєво-процесуальному векторі (воно не згадується в жодних історико-літературних надбаннях, починаючи з літописних параметрів), можна засумніватися в такій схоластичній трактовці сучасниками цього етимона. Бо, якщо зважити на Дев’ятилітню облогу (!) Трої , а також на те, що для того «множества пленниц» в царя Агамемнона (кількісна цифра може коливатися між 300-500 осіб), з гігієнічних міркувань та кліматичних критеріїв простим наметом навряд чи можно обійтись, щоби врешті-решт задовольнити особисто царські й відповідно жіночі примхи й потреби!...

...Тому з більшою ймовірністю логічніше припустити, що в умовах тривалої облоги Трої (зима-літо) стародавнім грекам апріорніше імпонувала би все-таки хоч тимчасова одноповерхова споруда типу «хата-барак»!

(Хай етимологи та лінгвісти не лякаються таких висновків. Бо, на відміну від урбанізованого росіянина чи українця корінному закарпатцеві образ будівлі під смисловим «куча» аж ніяк не викликає аналогію з якимось добротним грецьким палацом чи хоромами під стінами Трої.

Універсальність Закарпатської «кучі» полягає саме в гнучкому розумінні потребних співрозмірностей квадратоплощі на людину. Ці співвідношення можуть зводитись до «людино-кімнатної» відповідності, або у зворотньому – одна кімната на кількох (й навіть за необхідної скрутності – на кільканадцять) осіб. Саме такі житлові пам’ятки були властиві типам культур «Тиси», затим - ранньоенеолітним поселенням «Тисополгар» (та Болград-Алдени й Трипілля-Кукутени), на місцях яких поступово (вже на період ІІІ-ІІ тис. до н. е.) почали культивуватися досить «зажиточні» двоповерхові будівлі з добротною підлогою й з багатим господарським причиндаллям.

Мал. 7.

А якщо, взагалі акцентуватись на фонетичних правилах, то, зважаючи на обов’язкові граматичні модифікації греків (особливо при етапах вокалізації ними письма на Балканах), «окультурене» в їх літературі («Ілліаді») смислове «куща» в своїй первісній формі (за канонами «легшого звучання»), у мовній лексиці скоріше за все виглядало як «куча», що по своїй морфології, можливо, походило від архаїчного уявлення про захисток від негоди якоїсь «кучі» людей.

Отже, відштовхуючись від етимологічної антиномії в плані трактування російськими тлумачниками значення «куща» – як «намет-шалаш», – дозволю собі у певній мірі «розробити» своєрідну «класичну модель» мовного еволюціювання Східнослов’янського континууму.

По тому, геть «забутому» у східних обігах смислового значення «куща», можна допустити, що за кілька століть до першого переселення народів (2200) найдавніші «відкривачі» Гіперборейських просторів (майбутні «фатьянівці-кіммерійці») завдяки постійному циркулятивному надходженню племен, які постійно поповнювали діа¬лектичні скарбнички попередників - «аборигенів», - здобували все найновіші форми синонімних комбінативів і ономасних термів, що зумовило розвиток східнослов’янської мовності. В результаті оновлювальних привнесень дериватних та лексичних формацій, що надходили від «трипільців» до «фатьянівців», відбувався «селекційно-мовний процес» по якісному відбору між «своїми» і «чужими» синонімно-омонімними здобутками (щось схоже на прогресію грецького генезису і мови на Балканах, – Авт.). Достоту широкі географічні простори Східної Європи, ніби так і сприяли «акселеративному» становленню племен на новій батьківщині, в той час, як тісний карпатський «котел» упродовж століть ніби був «замкнутим» для лексичної прогресії простором і зосереджував тут масу діалектів, що були просякнуті ностальгічними архаїзмами!

Відповідно з такими процесуально-мовними еволюціонуваннями Північно-Східного вектору слов’янства, де вимоги прогресії вдало інтерпретували «застарілі» предикатні форми, редукуючи в лексичні дисципліни «нові» прикметнико-дієслівні утворення. В результаті, на заміну архаїчно-об’ємному «куча» поступово приходило дієслівно-смислове й конкретизовано-прикладне – «зрубати з бука», що в галузі синонімії й синтаксичних категорій метафорно замінює собою вживання безприкладово-узагальненого й сухого «куча». Але надалі насичено-конструктивне «зрубати з бука», знову ж таки діалектично «зібгавшись» (без інтимізаційного «-ка»), дало якісно новітніший за семантичним рядом вислів, ніби вже суто російсько-морфологічного кшталту - «срубить избу-»!

(Можливо, що семантика хороніму «із бука» походить від предикатної основи «зрубати бук» для майбутньої забудови, яке зародилося у «Карпатців-хорватів» ще на території майбутньої Буковини за глибоких періодів раннього неоліту, – Авт.).

Таким чином, здобуте у «північників» «срубитъ избу» в сфері новоутворень виводило їх мовний континуум на значно погресивніші універсалії дієслівних конструкцій, навіть застосовуючи при цьому й прагрецькі предикати, вважаючи їх пізніше суто своїми модальностями.

А вже ближче до нашої ери, під елітарними тенденціями в суспільстві, від «лапотнически»-смислового «срубить избу», поступово модернізувалося господсько-боярське «срубить терем» (або ще більш тезисно-снобічно – «поставить терем»). А ще ближче до християнської Русі - «поставить хоромы», чи навіть – «возвести хоромы»!

(Але тут загострю увагу, що дієслівне «построить», ще не отримало свого життєво-процесуального «благословення» в історичному становленні державо-етносу. Все ніби спонтанно почнеться з великоцарського рішення «построить Белокаменную», хоч термін «Возведений» Київ із Золотими воротами вже стояв Три сторіччя тому. – Авт.).

Отже, починаючи з часів Івана Грозного, й, особливо, Петра Першого (який дуже тяжів до західно-європейської моди), в лексику росіян якось незапримітно увійшло новітнє «построить дом», чи княжно-сибарітське – «поставить дом».

Здавалося б, «дом» теж має етимологічні витоки з часів Київської Русі, де в літописах є згадки про збирання князями данини «з кожного диму по білі»Русская летопись»).

Але це не так.

Вислів «дим» розумівся як візуальний орієнтир: звідки з димаря догори «стовбить дим», значить – це життєспроможна «изба», а відповідно – з неї стягується належна данина, включаючи і за паливну деревину.

Скоріше морфологія складу «дом», дуже можливо, походить від прагрецького кореня «деа» (або «дей»), як паралельне обожнюваному значенню «Діо» – як Бог (тобто і Бог, і Батько, і Дух водночас).

Але Прасемантика складо-образу «деа»-«дей», відповідає Протогрецькій матріархальній Богині Дейї – покровительці домашнього вогнища й особистого духу людини. (Воно перегукується з ономасним «дейм» – від старогрецького «деймон», як дух індивідуальності та власного господарництва, що через лексичне модернізування закріпилося за нормою визначення власницької території під поняттям «дом». І чи не даниною такій Праархаїчної хоронімії «дейм» завдячує сучасна російська передача про персонального охоронця дому – «домового»?! Бо під суфіксним закінченням «-вой» (бо жіночого роду «домовухи» модально не існує) фігурує «дому-Вой», як «Воїн дому», – Авт.).

Ось які неочікувані «етимологічні виверти» можуть приховуватися навіть під начебто найурбанізованішою мовою сучасності! А тому дуже важливо обачно ставитись до будь-якої носійної культури, яка зберігає живі елементи архаїки. Тієї архаїки, з колодязя якої живилися спільні пра-пращури й навіть «підживлюється» модерністська сучасність!

Приблизно, за такою ж «модел'ю» (тобто – за постійного удосконалення мовних кліше), напевно, й відбувався основоположний принцип прогресії того народу чи етносу, територія якого за різних часів підлягала найбільшій «імпортації» та впливам близьких по предикатно-синонімним формам континуумів братніх племен.

Прикладів такого «демографічного» тандему – «мова-етнос», чимало маємо на факторі історичного розвитку стародавніх греків, які вдало «селекціонували» здобутки пелагів та мікенців, а також арабів, - що багато чого перейняли від шумерів. Або російського етногенезу, який «збагатився» за рахунок антсько-«українських» лексичних скарбничок (й тих же прагрецьких предикатів), а затим, на правах імператорського «старшинства», плигнувши у сфери технічно-індустріальних удосконалень своєї мови (починаючи від Петра Першого) та за рахунок штучно створеної радянської «загальнонародної», на сучасних модифікуваннях чітко «застовпила» пріоритетність над дещо застарілою українською мовою. Але такий уже невблаганний еволюційний принцип прогресії векторної пари «мова-етнос», який уже неможливо зупинити в ході історії. Точно так, як англійці не в силі були запобігти природному процесові американо-генезисного розвитку з відповідним «жорстким» стилем їхнього мовлення.

Але поряд з прогресивними показниками в історії людства існують фатальні фактори «застоїв» етносів, які за рахунок певної ізоляції від інтерполяційно-мовних орієнтирів довели свої генезиси до «застійного» зубожіння. Це, насамперед, Північно-сибірські меншини разом з американськими ескімосами та індійцями, а також аборигени Австралії (Океанії), деякі представники Африки та ще чимало інших, сколапсованих на собі народів світу.

Отже, під фактом збереження у верховинно-низинних Карпатах смислового «куча» маємо вагоме підтвердження того, що подібна архаїка могла «вижити» не тільки з точки зору етно-географічної замкнутості, але й від фактора константи «мова-етнос», і яка включає в себе життєво-духовні параметри вшанування мовних традицій пра-пращурів, з історичної Ойкумени якої і походила морфологія цього етимону – як успадкована передача першообразу фетишизованої атрибутики становлення людини ще від печери до примітивної «кучі». Точнісінько – як у Північнослов’янських мовних традиціях здобуте у прадавні часи «зрубати із бука», трохи модернізувавшись до «избы», під впливом часу настільки застаріло, що подібне «кучі» не знайшло свого подальшого граматичного модернізування й залишилося в хоронімних надбаннях «північників» як етимологічний архаїзм, навіть без права існування в лексичному вживанні.

Паралельно із збереженим хоронімом «куча» у Північно-Карпатському регіоні в повсякденстві існує також не менш архаїчна передача під інтимізованою уявою про красу під загально-карпатським висловом «файно» (на Прикарпатті – «хфайно». На Закарпатті частіше, ніж в усіх західних мовних поясах України, і досі вживаються такі прикметникові образи, як «файна погода», «файне плаття», «файна вода», «файна дівка» тощо.

Етимологічні корені складу «файн-», або «фейн-» походять від глибоких, нібито давньогрецьких міфоструктурних джерел, де під предикатними «фен», «фан» слідують такі образи богів з елементами уявної гармонійної краси в природі, як «Фавн» – Бог овець та рослинності, покровитель пастухів (від якого, напевно, і походить слово «фауна»), Феміда – Богиня гармонії, злагоди та щастя між людьми, Феб – як «сонцесяйний», – епітет Бога Аполлона, і Фантас – Бог мріянь та ілюзій про неземну красу...

Але мова, в основному тут йдеться про оспіваного в поетичних творах Еврипіда й Овідія Бога сонячного світла Фаетона (або короткозвучне «фаєтн» чи діалектне «фаєн’то»), що був широко відображений навіть в румунському казковому фольклорі як Фет-Фрумос.

Про Фаєтона, який уособлював собою всі форми краси й життя в осяянні Сонця, створювали полотна живописці Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Дж. Романо, Н. Пуссен, Н. Рубенс. А ще в античну добу йому присвячували дорогоцінні вази із зображенням Бога як золотокудрого юнака.

Якщо до цієї художньо-фольклорної палітри додати такі існуючі в Закарпатських лексичних аспектах образні вислови, як «гарпія» – жінка несамовитої вдачі (у греків – Богиня ядучої невгамовності), або «мегера» – морально-дошкульна старша жінка (у греків – Богиня злості і сварок), а також «мара» – як лайливий вислів «мара би’тя узяла», що походить від адекватного уособлення грецької Богині невблаганної долі «Мойри», якої боявся сам Зевс, та терміну «лайдак» (людина з поневіряннями по світу), від грецького Лаій як син Лабдака, над яким позбиткувалася Богиня Гера, пустивши їх рід зубожілими по життю (тобто, тут нащадкова сполука «Лай-/бі/дак», звідси ще й похідне – «лайка»), то вже під цими, колись антропоморфними образами, маємо не просто діалектичні імпровізи, як це інвективно таврували все і вся наідеологізовані радянські вчені, а беззаперечні свідчення існування прагрецького антропогенезу на Закарпатській землі, на якій нащадки, щоб не втратити їх морфологію поліфонізували ці образи до тієї живої лексики, яку не могла би замінити жодна найдосконаліша літературна мова у світі !

Окрім цих тверджень, існує немало інших прикладів, коли шляхом емпіричного процесу «перевтілення» антропоморфних образів давньогрецьких Богів, у лексичних сферах Закарпатських поліфонних колоритів залишилися паралельні з українськими формами предикатних уявлень мовні трансформації цих образів.

Наприклад, у Закарпатських верховинців досі побутує рідко вживана форма приказки «Пішов на хтема л’ума» (або ще з акцентом зневажання – «заклявся на хтема л’ума»), що в сучасному розумінні трактується як «пішов і зник безслідно», або «пропав без вісті».

Під визначенням «хтон» у грецькій міфології розумілися всі ті божества, які своєю морфологією пов’язувалися з лоном землі (царством Аїду, як «хтонічні божества», – Авт.), де під індексом родючості спонтанно вшановувалися такі образи Богів надр як Деметра, Персенона, Гермес... Але що стосується семантичних основ самого складу «хтон», то багато імен богів навіть старшого покоління, яких відносили до культово-атрибутних уособлень підземного царства, починалися з фонеми «х». Як хтонічні образи Хаоса, Хроноса, Химери, Харона, Хіони, Харити, Харибди та інших дрібніших «служителів» наземних і підземних надр.

(Стосовно Закарпатської складової «л’ума», то тут прямо простежується паралель між дещо модернізованим в поезії балканських греків архаїчного «лемури» (корінь «лума»), як духів померлих предків. Десь у невловимих віках потому фонема «л» кон’юктивно перемістилася в передкінцево-суфіксну складову, в результаті чого до нас дійшло трансформоване «вмерли-умерли». Таким чином, в образному плані вислів «пішов на хтема л’ума» в Закарпатських мнемонічних функціонуваннях розуміється як «відійшов у царство предків».

Також тотожне уявленню про «помирання» в Закарпатті існує похідний від хтонічної богині Харити вислів «хиріти», тобто «дихати» кволій чи старій людині на спочинок.

Паралельно із Закарпатськими лексичними параметрами в докиївській Русі за часів Антів існував такий формо-вислів, як «фрас». (В Закарпатті ще й досі вживається прокльонне «фрас би’тя взяв», – Авт.). Божество «Фрас» в сучасному понятті ототожнюється з «чортом», й, відповідно, розуміється як «чорт би тебе взяв».

Образ «фраса» має дуже прадавнє походження. Морфологічно він перегукується з етрусько-римським сімейством «фурій» (як варіантно «фуріас»), - всюдисущих богів Зла, еквівалентних грецьким ериніям Мойрам. (А суфікс «ас» тут, окрім санскритсько-скандінавських модальностей, широко вживається у сучасній мові у висловах: «пілот-ас», чи «гонщик-ас», і взагалі – як «ас» своєї справи, - Авт.).

Але поряд з цими модернізованими архаїзмами в сучасних українських і російських мовних дисциплінах часто-густо застосовується та сама архаїка, яка була у вживанні протослов’ян, можливо, ще первіснообщинних періодів.

Наприклад, в грецькій міфоструктурі існує прадавній образ грізної богині Клото – як однієї з тих невблаганних ериній, яких боявся сам Зевс.

У Гесіода, Аполодора та в орфічній передачі семантика образу Мойр сягає глибин першого покоління богів на чолі з Ураном, на зміну якому прийшли Кронос з Титанами, а затим – і Зевс. Навіть Леся Українка у своїм творі «Блакитна троянда» намагалася змалювати глибинну значимість Мойр такими рядками: «Спадок – се фатум, се мойра, се Бог, що мститься до чотиринадцятого коліна...».

Якщо обійти граматико-фонетичні кореляції греків на Балканах, де звук «а», як правило, міг легко співвокалізуватися з голосною «о», то цілком логічно можна допустити, що в живій мові прадавніх клятвоподібне уособлення грізної богині «Клото» (яка, згідно з трактуваннями Платона, являлв собою одну з божественних сил Всесвітнього порядку, гармонії та невсипущого Ока над людським долями, – Авт.), лексично звучало як загальнослов’янська «клата» або більш онімізаційніше – «клята». Згодом, через інтимізацію та прикметникову приставку «про» (від модального «прото», як езотерична градація «першооснова-душа», – Авт.), «клята» передалася до всеосяжної форми вже персоніфікованого визначення людської провини – «про-клята душа»!

Отже, якби з широко просвітницькою метою апелювати до таких «архаїчних» семантик, то, напевно, на 80 відсотків у якої завгодно наймодернізовашої мови сучасності етимологічний каркас базується на стародавніх модальностях. Як, наприклад, той же, згаданий вище давньоруський вислів «терем», подібно «кущі», походить від математично-зумовленого «квадрато-площина» (на певну кількість елітної забудови боярської родини), як місткісне формування «то’є рама».

Тобто, на відміну від тісної «кучі», це вже простора величина забудови для вольготного розташування в такій площино-«рамці» багатої родини. В той же час «рама» також містить у собі «нерухомо-сухе» й геометрично-еквівалентне пра-модальному і тісному «куча». І, як насмішкою над таким математично-стисненим уявленням про обмежувальну «раму» для "кучі" людей, в сучасних модернізуваннях пост-пушкінської мовності непомітно вкрався етимологічний «виверт» – парадокс, коли «зібганий» хоронім «те-рем», взагалі «стиснувся» до геометрично-скупченого «то-юрма», тобто «куча» людей, й врешті-решт «сколапсувався» до обледеніло-бездушного «ТЮРМА»!!!

В унісон цьому трансасоціативному й обмежувалному «тюрма», українська дієслівна формуляція також здобула свою «стіснюючу» імпровізу – «в’язниця» (від «зв’язувати-обмежувати»). Аналогічно в російській «новомодальності» незабарилася вигулькнути наступна архаїчна (як суто моралістична й духоспрямовуюча до рівності в праспільності, – Авт.) вираз «АКО МЕРА», тільки в трансформовано-смисловій дезавуляції, під каральницьким виразом «(а)КАМЕРА»!!!...

До яких ще метаобразних «язикових» родзинок може дійти людський геній в «прокрустовсько-сленговому» ХХІ ст. – залишається лише гадати)!

Але з усіх цих «модифікаційних» приведень найбільше заслуговує на увагу загадковий образ бога Аполлона – «Феба».

У грецькій міфологічній «класифікації» Аполлон займає одне з найчільніших й елітарних місць на Олімпі. Будучи сином громовержця Зевса й богині Лато, він у своєму «первісному» варіанті відповідав за культ становлення господарництва в «балканській» Греції (що перегукується з післяміграційним розвитком греків), затим, через помсту батькові, був на «деякий» час «понижений у ранзі» й випасав овець та іншу худобу, чим набув образу захисника овець від хижаків та іншої пошесті. (Тут явно проглядаються пережитки пам’яті первісного культу вівці, як «вивці, ті хто пасе», – Авт.). А, окрім того, Аполлон – «постійний» будівник, покровитель засновників міст і оборонець тих, хто переселяється на нові землі й далекі колонії (тобто, – сприятель переселенців, – Авт.).

(У недалекому минулому такі вчені як О. Мюллер, А Тіройрос, А. Дверний пов’язували генезисні корені Аполлона з дорійськими Дельфами, або з Малою Азією, де він часто фігурував у Троянській війні. Та вже сучасні дослідники-лінгвісти, ототожнюючи Аполлона зі старослов’янським образом Івана Купала, виводять його теософічний родовід від олімпійця через складний греко-індійський та скіфський семантичний ланцюг, зовсім не підозрюючи, що його морфологія походить безпосередньо з Північних Карпат, а точніше – з палеогоризонтів праслов’янського Закарпаття)!

В образі Аполлона вражає уяву одна характерна деталь, яка з усього сонму Олімпійських богів була властива тільки особисто йому. Він постійно згадувався під епітетом «Феб», як «сонцесяйний», «блискучий», «осяйний», і мав незмінну вдачу на зимовий період року відлітати кудись за північні землі Гіпербореї, щоб навесні повернутися до Греції. У цій його «осяйно-міграційній» рисі багато дослідників вбачали грецьку езотеричну фантазію, щоби прикрасити культову велич бога. Але ніхто й гадки не мав, що під ключовим визначенням «Феб» приховується цілком природний щорічний фактор, який саме в зимовий період року ми незмінно спостерігаємо у високих шарах атмосфери, в північній частині, скажімо – Скандинавії...

Так, так!...

Під епітетним визначенням «Феб» прагреки Карпат примітивно сприймали звичайний ефект Північного сяйва, який 25-20 тисячоліть тому міг спостерігатиуся у надзвичайно намагнетизованій атмосфері Європейського льодовика навіть на 50-му градусі північної широти, а «білі ночі» могли протриматися до Х-III тис. до н. е.!

...Якщо апріорно з цим пригадаємо чимало версій в офіційній науці про відхилення земної осі саме 25-20 тис. тому, то дуже ймовірним може бути те, що не тільки географічний, але й магнітний полюс планети міг знаходитись десь на широті 65 градусів, у районі між Новою Землею і Таймиром, де й нині спостерігаються вічна мерзлота та непрохідні болота.

Мал. 8.

Ось саме під спектром цієї тези ховаються вирішення проблемних питань для науки щодо пріоритетних визначень хронологічної послідовності заселення усієї Північної Європи – від приальпійської Франції до Уралу, починаючи саме із Карпато-Татрських горизонтів, по мірі відступу палеольодовика. І ось де відповідь щодо дивовижної живучості обрядових традицій святкування Івана Купала у білорусів та українців саме на широтах рік Прип’яті та Случі, а не десь на просторах «сарматської» Херсонщини або «скіфської» Кубанщини (а тим більше – Індії, – Авт.), теплолюбиві предки яких, звичайно, вже не могли пам’ятати про ефект Північного сяйва !..

Подальша «українізація» Аполлона в Івана Купала (а можливо, що й навпаки, – Авт.) відбувалася в процесі становлення північно-прикарпатських праслов’ян приблизно таким чином.

Якщо епонім «Аполлон» розділити на склад «апол-» й суфікс «-он», то за будь-яких «осцилюючих» комбінативів між них напрошується кон’юнкція «і», – як «-іон». Саме такий міфологічний грецький герой Іон (як знову ж таки син Аполлона, й, відповідно, через віртуальну дериватику, техно-ремінесцентно функціонує у сучасних атмосферних визначеннях як «іонізація», завдяки чому й існує ефект Північного сяйва, – Авт.), і був родоначальником відомого племені іонійців. А оскільки нам відомі, як старофракійські, так і сучасні югославські імена «Івон» та «Івонка», що за ономастикою є аналогами українських «Іван» та «Іванка», то під іонійцями можна розуміти щось тотожне з сучасним «Іванівці», або «Іванківці»!...

Що стосується складу «Апол-», то, знову-таки, ми маємо справу скоріш за все з грецькими модернізаціями під час вокалізування ними свого письма на Балканах.

Каменем спотикання для лінгвістів корінь «Апо (всупереч семантичному «капа», – Авт.) в лексичних параметрах сучасних словацьких та словенських старожитностях вважається як прадідівське звернення нащадків до батька, як «Апо», чи по-Закарпатськи – «Опо». Цей же батьківський предикат «Апо» отримав свое «друге життя» в російській «обновці» ХІХ ст. як «папа»

Характерно, що російський етимон «отец» за етико-філософським статутом стоїть вище, аніж розмовний «папа». Інакше важко уявляється, щоб замість «отцовство» чи «отечество» у фіскальні й соціальні нововведення кінця ХІХ ст. (від нібито французького «папан», Авт.) ввійшло щось на кшталт «папство».

На відміну від сучасно-російського «папа» у римській католицькій традиції цей термін прижився за вищим духовенством як антимон константинопольському православному «Святой Отец», що також вносило розкол між церквами Східного і Західного обряду, яке підтямно намітилося з перших століть християнства. У той же час православний духовенський титул «патріарх» має применшену аналогію у римо-католицизмі як «патер».

Отже, незбагненим чином, через прозахідний слов’янський апелятив «Апо» (який, можливо, склався на основі множинного повтору «Апо мого Апа, був сином перед Апи...», й відповідно до скорочення хоча би двох останніх предків, здобувався скороговірковий термін-еляборат «п’Апа», тобто – «той, що був ПО-АПА», як замінник предикату «пра-пра...», – Авт.), вигулькнув у російській елітній лексиці дворянства ХІХ ст. як новомодерний профранцузький здобуток. І це – ще одна ілюстрація-заклик для ортодоксів-етимологів визнати пріоритетність векторної пари «мова-етнос», яка через Закарпатські мовні Старожитності базується на метафонемній модальній удосконаленності. І зокрема, до такого ж етимологічного «дилемо-вибрику» можна віднести, нібито суто українське «батьку» та проросійське – «батя, батенька» !.. (Але цим семантичним парадоксам приділиться інша тема, – Авт.)

У цілісному сприйнятті теонім Аполлон уявлявся прадавніми як родовідна злитність («Батько плюс Син») від Проетруського, запитального «АПО’ль ІОНА?» (як російське «отец ли Ивана?»). Звідси – зворотній комбінатив праукраїнського «ІОН’ко АПО’ль?» (що в сучасному розумінні звучало би «Іван, /хто/ Батьків чи /є/?». Далі – під інтимізацією у полісців доби ХVІІ-ХVІІІ ст. н.е. запитальна фонема «ко» (хто) лагіднізовано подвоювалася, і в кінцевому результаті виходив дуже пом’якшений образ «Іванка», якйи, в силу дорослості, переводив «ко» до «Апа» в ранг батьківства, як «Іван ко’АПА-ль» відповідно, і епітет «Феб» містив у собі відзнаковий символ «сліпучості», «осяйності» Бога «Апо’ль Іона» (через скороговірне на Закарпатті – «фаєн’бо»), що через прагрецьку акцентуацію відповідало сприйняттю протослов’янами явища Північного сяйва, як уявлення про «Св’яте сяйво», якому первісні карпатці поклонялися немов синові Сонця.

...А високопарний, запитливий наголос у назві Бога «АПО’ль ОН – фай’бо» розумілося як щось близьке до сучасного російського «Папаль’он красотищи той!». І замилуватися було чим. Бо Аполлон – осяйний своїм «Божественним сяянням», нібито щорічно розтоплював льодовий панцир, щодалі на Північ від гірського пасма Карпат. Ось саме під такою «розтоплювальною» функцією і збереглася у стародавніх греків міфологічна передача про образ Аполлона як спрятника і покровителя переселенців на новій землі, які у міру відступу льодовика з кожною теплішою весною могли просуватися все далі і далі в східному й північному напрямку від гористої Карпатської підкови. І ось звідки у «язичників» саме Західної Русі «генетично» збереглася обрядова пам’ять пошанування «чергового» відльоту Івана-Осяйного («Ко’апо-ль»), тобто, як «файн’бо», власне в осінні, а не у весняні місяці, – від чого «залежала» м’якість зими та погожість майбутнього літа.

Остаточна «втрата» у східних слов’ян «первісно-осяйного» значення «Івана Копали», окрім постійного притоку праслов’янських племен, переважно – з Південного Заходу Центральної Європи (пелазги), та, можливо, з середнього Подунав’я, припадає, приблизно, на часи приходу до Прип’яті й Дніпра саме того масиву «несторських слов’ян» з Дунайських просторів (етруски) та Західного Причорномор’я (гети, пелазги), предки яких або давно забули про його «сяючу» особливість, або взагалі не були знайомі з осяйною якістю цього Бога в льодовикові часи. Бо навіть у тих же «гетських» троянців культ Бога Аполлона у ХІІ ст. до н.е. вшановувався майже не вище, аніж у самих греків, що також свідчить про пряму генезисну лінію між верхньо-дністерськими трипільцями і нібито «арабським» хеттами, які так, як і греки з Карпат, пронесли в ХІХ-ХVІІ ст. до н.е. ще «свіжий» образ Бога «Феба» до Малої Азії.

Згідно з міфологічними повідомленнями, Аполлон разом з Богом моря Посейдоном, будували троянські мури, які не могло здолати жодне військо. Й лише своїми руками, затягнувши ахейського коня до міста, троянці прирекли себе на загибель.

Як забудовник Трої, Аполлон уособлював собою паралельну іпостась (як «Апо Іліона»), культу – як містичного батька Іліона!

...І чи не відголоском від дольодовикових асоціацій (як до народження Аполлона, – Авт.) походять назви двох річок на «прагрецькому» Закарпатті, це – Латориця і Лота (читайте як кореневі назви міфологічних Богинь Лато і Лета, – Авт.).

Бо за фонемною композційністю ці два гідроніми не мають аналогів у слов’янській топографії Центральної Європи (окрім літописної ріки Лади, притоки Саяну, тобто, знову ж таки – Північні Карпати, що, можливо, модернізувалося від Лато – як еквіваленту Богині – Рожаниці й злагоди, – Авт.). Бо, якщо уявити собі географічний ландшафт Карпат 50-20 тисячолітньої давності коли при благенькому потеплінні Лато-ріца повнилася водами талого льоду, а в небі все вище здіймалося денне світило, відразу стане зрозумілим антропоморфний ейдетизм первісних карпатців-«метаслов’ян», які в журкотливій лагідній «Лато» вбачали материнське лоно «новонародженого» Сонце-Аполлона, а в «Леті», як в «Люті» – навпаки – зріли ріку-рубіж перед входом у Північне царство льодового мороку і смерті Аїда !..

Також поряд із Аполлоном привертає до себе увагу і образ Афіни-Паллади – сестри «Феба», яка теж уособлювала собою покровительку переселенців і захисницю міст. (Особливо Паллада культивувалася у Трої, де, за Гомером, статуя – фетиш богині «Палладій» упродовж дев’яти років оберігала троянців від загибелі, – Авт.).

Якщо морфологію Богині розглядати знову ж таки у ракурсі пост-льодовикових Карпат через прозаїчну буденність, то під абстрагованими уявленнями грецьких пра-пращурів, у войовничо-суворій іпостасі Афіни відразу проглядається образ обвітреної, мужньої прагуцульської жінки Гафії, яка, подібно героїчній Жанні Д’Арк, була сміливою першовідкривачкою нових земель, а затим – і поводиркою сміливців-переселенців до гіперборейських територій. А її ототожнення було цілком звичним явищем у ейдетизмі стародавніх, коли, навіть у пізніші часи вони обоготворювали таких героїв як Геракл, Ікар, Персей та інших міфологічних мужів.

Що ж стосується смислового значення епітету «паллада» (в греків часто «паллас», як поняття «паланок», від чого – похідне латино-іспанське «паленке», – Авт.), то й тут ми маємо чергову справу з модернізаційним фактором процесуального модифікування старомовних кліше у прагреків; коли шляхом синонімно-ономасних комбінацій утворювалися якісно нові й багатші складові дієслів та образів, – як у випадку зі словесною проекцією «срубить из бу/ка/».

Тобто, якщо мати на увазі «недостаючі» компоненти «ко», «ка» (як паралель у формі запитання «Іван ко’Апо-ль?»), як теоретичне «Афіна /ко/палла-», то він зовсім не зник, а згідно з логікою модального збереження образу через суфіксну редукцію (й жіночого героїзування!), перекинувася у кінцеве «да», як вже не запитальне, а стверджувальне «палла’да!». Натомість, від синтезації останнього двоскладдя «ла» і «да» (які спонтанно перегукуються з аналогією материнської «Лато», – Авт.), стародавні здобули обожнене уособлення жіночого образу «Палла» (звідси «полити землю», – Авт.) – як поняття про життя та злагоду між первісно-слов’янськими племенами Карпат, яке особливо інтимізувалося під час перехідного етапу від печер до примітивної «кучі». Відтак з поступовим наголосом на сукупній займаності такими будівлями певної території (під поселення) призвело до більш епохально-глибшого розуміння смислового «/в/ПОЛ/і/ЛАД», як обведене частоколом, об’єднувальне «(в)ПОЛЕ-неко», що «ладять» між собою. Звідси злитне «паланок» що слідує від семантичного наростання «ЛАД, ЛАДИТИ, ПОЛАДИТИ, ПОЛАГОДИТИ» – як власне «полагодити дім», «навести лад», «звести паланок-городище» тощо.

Отже, під коренем «пал-», що відокремився від «батьківської фонеми «ко(Апо-», маємо своєрідний ілюстратив з елементами модифікації мови в карпатців постльодовикового періоду. Завдяки цьому первісні слов’яни ближче до мезоліту, а затим – і неоліту могли постійно збагачувати свої мовні параметри, особливо у першій стадії становлення господарництва, а потім – і загострених відчуттів відповідальності за територію своїх пращурів перед нащадками – як за "Б а т ь к і в щ и н у"!

Така усвідомленість генетичного успадкування території пращурів призводила до гео-семантичних комбінацій, по утворенню нових предикатів від кореня «пал», «пол» – як просторове поняття «п о л е» і від цього інтимізоване – Батьківська «полонина» (від уявленого поєднання «поле», як пагорб, що хилиться «на низ», від зворотнього звучання фонеми «ни/зи/на», – Авт.), які будь-що треба захищати, мов рідну вотчину. Напевно, звідси – й народжене (пізніше оспіване) інтимне «русское поле» (як простір – батьківщина) і похідне «полк» (від «(в)Полі’ко!» – як поняття «сукупності захисників» Ойкумени-поля («полье»), і як епітетне «Святий полк» та ім’я «Св’ятополк»!...

Принагідно з цими асоціаціями доречно пригадатий іншу сестру-близнюка Аполлона – Богиню полювання Артеміду, яка в стародавніх греків мала епітет не визначення «чиста» (цнотлива!), «осяйна» (а вірніше всього «файн-фає’бо»). На честь Богині Греції навесні влаштовувалися «елафеболії» – свята полювання на оленів та козуль, під час яки у жертву Артеміді приносили вепра або козулю.

Про арктично-карпатське походження Артеміди свідчить хоча б та риса, що в найпервісному вшануванні її культу був присутній елемент «танець ведмедя»! (Танцюючий ведмідь і донині символізує гербову передачу «Підкарпатської Русі», – Авт.). Лише пізніше вона перетворилася у покровительку лані, оленя та бика, про що свідчить її епітет у Північному Причорномор’ї – «тавропола», яке слідує від «тавр», як власне «тур-бик» та вивіреного нами «пола» – як «поле», що й формує смислове «тур’є поле». А в римлян у ІV ст. до н.е. жертовні традиції (які, напевно, прийшли від етрусків) називалися «тавроболії», де під складом «-болії» вгадується праслов’янське «убої» – як поняття «тур’є пожертвування, - убой»!

Але в давньогрецькій літературній передачі склад «пал-пол» має дуже цікаве продовження, яке стосується не лише староруського значення «полк», але і близько відображає географічну орієнтацію Північних територій від Карпат – як колишніх арктичних. Наприклад, якщо в грецькій етимології «пала-поле» означає обсяжне поняття «множество», «багато разів», «багаторазово повторюваний», чи, власне кажучи – «скопище чогось» (тут і «паллахос», від спотвореного «палата» й той же «полк», – Авт.), то вже слово «полос», або зйотоване «полойс» трактується як «завершеність», або «обмеженість», чи «округлість-крапка», – а вірніше – як поняття «Вісь». Тобто у натуральному розумінні «Полюс», що пронизує собою вселенсько-об’ємну сферу планети.

Отже, хоронім «пала-пола» містить у собі універсальну апеляцію від широко-ойкуменських й генезисних параметрів – до вузько-географічних констант. Але завдяки йому ми заглянули в «полярні» Карпати!

Таким чином, під вивіреними паралелями щодо тотожності Івана Купала і Аполлона, окрім незаперечного свідчення про єдину геогліальну етносемантику їх образів, ми маємо прямі фактори формування прагрецького генезису в Північно-Західній частині Карпат. А міфологічно-езотеричні аналогії цих «наймолодших» Богів із санскритським антиподом Крішною, скоріше всього, мають лише дериватні трансформації їх образів на індо-іранське підгрунття представниками Карпатської спільноти в пост-Осташівську епоху короткого зледеніння – десь між ХVІІ-ХІІ тис. до н.е. А щоб не втратити морфологію цих загальнослов’янських іпостасей, кожна з расових груп змушена була пристосовувати їх антропоморфну атрибутику до тієї чи іншої геокліматичної зони відповідно – чи то Індостану, чи Середземномор’я в пізніші часи.

Так, наприклад, в санскритського Крішни був присутній елемент з плавучим островом – як обителлю Бога. Цей казковий острів з настанням весни якось дивовижно зникав під водою. На противагу субтропічній Індії, така «зникаюча» дивовижа з островом дуже легко вписується у глаціальний ракурс саме льодовикових, субарктичних Карпат 20-10-тисячолітньої давності, коли в один з міжльодовикових оптимумів у первісного слов’янина асоціація з плавучим островом виникала при спогляданні на велетенських озерах дрейфуючої криги, що була всіяна брилами, які й досі рясно розкидані льодовиком по Прип’ятсько-Дніпровській та Західно-Російській рівнинах. Тому можна собі уявити, з яким містичним піднесенням первісні східно-карпатці сприймали нову фазу потепління, обожнювально спостерігаючи, як з кожним теплим днем «Осяйний Іон» все вище підноситься над горизонтом і «віддає» на поталу воді свій дивний острів. На відміну від санскритських джерел, які застигли на архаїчній кальці, в праслов’ян Прип’ятського горизонту цей острівний атрибут змінився штучним, святковим плотом на Івана Купала, якого спускають по воді на поталу хвилям.

Ось саме такі трансформаційні тенденції спіткали вже й самих греків на Балканах, коли вони «запозичали» в «аборигенів» власне свої ж колись образи Богів, гіперборейські матриці яких в Середземноморському басейні за кілька тисячоліть зазнали значних модернізацій. Але поруч з широкими знаннями стародавніми греками різновиду морської фауни й іхтіології на теренах нової Батьківщини привертають увагу стародавні згадки в їх літературі й міфології про фауну суто субальпійського походження. Як, наприклад, культ великого карпатського ведмедя, густошерстного велетенського оленя (тобто – північного марала, – Авт.), тура-яра, сніжного барса, й інших, які в геокліматичному відношенні більше претендують на приурочення їх до характерного складу арктичних тварин саме пост льодовикових Карпат, аніж Балканських горизонтів.
* * *

А тепер настав час приділити увагу вивченню походження етимона «хорват», що, згідно з інтуїтивним здогадом вченого Михайла Лучкая, ономасно походить від семантичних «гора», «горб»!

У сучасних наукових поняттях, що базуються на традиційних та ортодоксальних загалах, склалися певні критерії, за яких вважається, що еволюціонування людини на планеті за останні 50 тисяч років відбувалося між 30 й 50 градусами Північної широти. Найбільший покажчик культурних слідів прогресування антропоїдного припадає на Тянь-Шанську й Альпійсько-Піренейську гористу смугу Євразійського континенту. Але в таких наукових підходах якось несправедливо забувається про визначну антропогенезну роль Закарпатського кліматологічного трикутника. Зі всього Євразійського материка, саме на території цього Північного закутка Карпат, біля села Королево, в перші десятиліття ХХ століття були знайдені залишки мезантропа, який процесуально існував на планеті близько 2 млн. років тому, а також пітекантропа – 1-1,2 млн. років тому.

Завдяки досягненням науки в галузі знань про ноосферу, за останніми біофізичними даними в гористих місцевостях планети постійно відбувається той самий біосилікатний процес синтезного утворення плазмоїдних і біохімічних компонентів, які так необхідні для здорового і довголітнього функціонування організму людини.

У 70-х роках минулого ХХ ст. в атмосфері над Карпатами біофізики виявили незвичайну насиченість сріблястої імли, яку вчені назвали «сріблястими хмарами». Це відкриття спонукало західних науковців до виявлення аналогічного явища над Західною Європою і планетою загалом.

Багаторічні спостереження показали, що сріблястий феномен посилюється над гористими регіонами планети в роки сонячної активності, або в період потужних спалахів на Сонці, чи при вулканічних та тектонічних катаклізмах на Землі.

Але найбільша насиченість сріблястої імли саме над Закарпатським геотрикутником (яка часто набирає хмарної густоти, – Авт.), перевершує в десятки разів Євразійські еквіваленти сукупності в атмосфері цієї імли.

Так, у перші місяці Чорнобильської трагедії насиченість «сріблястих хмар» над Закарпаттям в декілька разів перевершувала Чорнобильський сріблястий фон. (Можливо тут превалював гористий фактор «фокусації» сріблястої імли, – Авт.). Складалося враження, ніби, підкоряючись невидимій розумовій субстанції, цей сріблястий щит захищав закарпатський клаптик землі від убивчої радіації...

З наукової точки зору жодного пояснення щодо природи походження і ролі цього атмосферного феномена у біологічному полі планети досі не було зроблено.

АЛЕ, УВАГА!...

Попри все, існують метафізичні підходи до пояснень потаємного на Земній кулі.

(Людству здавна відома цілюща властивість впливу срібла на живі організми й біосферу в цілому. Під «сріблястими хмарами» ми маємо унікальну можливість спостерігати один з етапів «живого» алхімічного процесу, комплексної метасинтезної реакції, що на рівні молекулярно-атомарних коливань субстанції металу резонує з біохімічними й плазмоїдними елементами біосфери Землі.

Інакше кажучи, тут відбувається надтонка трансформація розпилених атомів металів (здебільшого, рідкоземельної групи) в мікрохімічному процесорному полі, й, не виключено, що на рівні хвильових гіперберацій життєспрямовуюче впливає на інтелектуальний фон (ноосферу!), алгоритмуючись з торсіонними потоками, які линуть з Космосу до того чи іншого квадранту планети.

Хімікам відомо, що рідкоземельні метали (і не тільки рідкоземельні) платинової групи мають властивість абсорбувати у собі хімічно забруднену вологу, генеруючи крізь себе очищену рідину (дощ) та складові частини повітря. Отже, певні компоненти розсіяних в атмосфері атомів платини, палладія, іррідія, срібла, і навіть цинку, хрому та нікелю сприяють кардинальній денукліації радіаційно-кислотної присутності і повітрі, як це було в часи Чорнобильської трагедії.

Але, на мій особистий погляд, «срібляста хмарність» (яка за останні десятиліття майже постійно зависає над Північними Карпатами), відіграє значно більшу роль у життєвій біоциркуляції Карпат. Вона несе у собі функцію ментального захисту, зокрема Закарпатської геоплощини. Цей сріблястий щит, ніби підкоряючись «в и щ і й» програмі, дбайливою ковдрою прикриває (скоріше «ізолює», – Авт.) Закарпатський геном від різного роду техномодерностей та мовних трансформацій. Начебто, від збереження цієї мови залежить якесь майбутнє очищення слов’янства від вселенської омани. І це не високопарні слова на адресу закарпатської мовності. Бо кожен славіст західного вектора мимоволі визнає ключову роль закарпатської лексики при спілкуванні між Східними і Західними слов’янами.

Як тут не подивуватися з метафізичної властивості мовних зворотів, які не підкорюються часові. Мається на увазі парадоксальне етимологічне віддзеркалення у назві металу «палладія», присутнього в атмосфері Землі як багатоцільовий щит, й епітетної назви богині Афіни-«Паллада». Та й самий щит Богині, як один із головних атрибутів Богині-захисниці також іменується «палладій», що синтезується з «поле-дій», але «дій» – це скорочене від «діо», як «Бог», а значить «Верх-Небо»!..

Але тут, знову відхиляючись від тематичних параметрів, ми ризикуємо непомітно перейти до містичних ракурсів філософських пошуків. А тому зупинимось на підступах до великої «і» й повернемось до прагматичних вимог предметного викладу думок)!

Якщо до всіх наукових оцінок про роль гір у природі додати багатющий перелік лікувального світу флори, а до них – печерні фактори для притулку людини, то, звісно, що такий геобіопроцесорний чинник був чи не найголовнішою константою еволюціонування "Х о м о   С а п і є н с", його духовною прив’язкою до гір, як до визначеної Творцем перманенти життя на Землі, з перевагою перед заболоченим і небезпечним рівнинним ландшафтом. Саме така генетична передача щодо обоготворення образу гір була зафіксована міфологічними формами не тільки древньогрецьким епосом, але й міфотворчими та казковими скарбничками всього світу. Не випадково у стародавніх греків усі ранні етапи (принаймні, три покоління богів, – Авт.) морфології міфів були повністю пов’язані з гірською природою еволюціонування свого геному. Й лише з приходом на Балкани вони розширили свій кругозір за рахунок морських просторів Середземномор’я та виведення останнього покоління Богів-Олімпійців із збереженою антимонією «море-гори».

У Скандинавських «Еддах», а також санскритських аналах, майже зовсім відсутні морські ландшафти, що свідчить про їх давніші вікові параметри подій в історії праслов’ян й молодші за часом адаптування їх до морських басейнів, відповідно Півночі і Півдня.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!

Якщо уважно вслухатися у фонетику імен багатьох давньогрецьких Богів та героїв різних часів, то в їх назвах відчувається якась закономірно-похідна співзвучність, що походить від модальної асоціації кореня «гор»! Серед них такі відомі імена як Геракл, Харон (перевізник мертвих душ, що фонетизується через «гор-он», – Авт.), мудрий Кентавр Хірон (як від «/з/-Гір-Он», – Авт.), триголовий велет Геріон... А до цього переліку додамо верховну Богиню Геру, Бога-вісника Гермеса та ще чимало менших божків, суто грецького міфологічного світу, імена яких асоціюються із звеличеним денотатом «гор»!

У назві міфологічного страховиська «Медуза Горгона» також присутня фонетична ідентифікація складу «гор» з гірським ландшафтом, як морфологічним пристосуванням її літаючих властивостей для зручності злету зі скель. (За сучасними поняттями про аномальні явища на планеті подібний гіпербіотропний образ Медузи-Горгони, що могла існувати в енергетичній зоні геопатогенних хвиль, які линули з гірських надр активних вулканічних мас, уже не викликає у досліжників тих впертих заперечень, як це мало місце 20 років тому, – Авт.).

Семантична похідна від образу «гір» походит назва міфологічних «Скіли» й «Харибди». Зважаючи на загальнослов’янські предикатні основи під «скілою» розуміється модальне «скеля» (яка підступно вигулькує з-під води, – Авт.), а під «харибдою» (як ще первісно «гора Біда», – Авт.) проглядається стилізоване на літературний грецький кшталт «хребет». Думається, що при певній конфігурації їх розташування побіля Дарданелльських стрімнин, вони могли утворювати між собою бурхливі шлюзові ефекти швидкої проточної води, яка при неправильно обраному фарватері розбивала суденця об гранітні профілі скель, чи «всмоктувала» їх водовертом у численні отвори або гроти. Недарма греки в багатьох творах про «горе-скелі» наголошували на відчайдушній роботі веслярів. А якщо до жахливої картини від цих двох скель додати акліматизованого в гротах якогось мутанта-змія або іншого гада, то в сюрреалістичному сприйнятті прагреків матимемо міфологічний образ ненажерливих потвор у стародавньому Середземномор’ї.

З точки зору ортодоксії про «незбагненність» метафізичної всеосяжності, дуже доречним прикладом щодо модального «розшифрування» окремих етимологічних похідних може послужитися саме образ Гідри.

Ніби заздалегідь передбачаючи майбутні технокритерії сучасності, й створюючи «під них» предикатну формацію, стародавні греки з усіх міфоструктур лише єдиний раз застосували образ Гідри, як асоціативний денотат (водоверті біля Харибди) про швидко-проточну воду для дериватних комбінативів щодо гідротехнічних циркулятивів наших днів.

Переходячи до лінгвістичних параметрів, ми знаходимо паралельні мнемонічні аналогії під модальним «гор» у єгипетських міфоструктурах.

З давньогрецьких перекладів єгипетських міфонадбань відомо, що на ранніх етапах становлення «Великої Греції», стародавні елліни, попри шанування Зевса, глибоко поважали «перейнятий» від єгипетської релігії образ верховного Божества Гора. В епітетному варіанті греків він іменувався "Г о р п а х е р д о м", і дослівно перекладався як «Гор-дитина» (грецьке «Горпакхратос»).

У спорудженому за Птоломеїв Ермонтському храмі було зображено народження і виховання Гора у вигляді дитини, яка тримає палець у роті (як ознака індексу мудрості, закладеної з дитинства, а в переносному розумінні – втілення космічного розуму на Землі через людську іпостась, що постійно розвивається, – Авт.). Не зовсім правильно сприймаючи глибинного смислу цього умовно-трансцендентного знаку «Бого-дитини» стародавні греки зробили з нього образ Бога мовчання.

Незалежно від єгипетських та грецьких міфоструктур у ранніх церковних традиціях Православної Київської Русі Х-ХІV сторіч (що, як ми знаємо, унаслідувала багато язичницьких символів), іконописці зображували того таки Гора над Пресвятою Дівою Богородицею, як уособлення Святого Духа-Спасителя у вигляді крилатого Херувимчика, і, як власне кажучи, Всевидючого Ока – Бога-Творця.

Відомо, що подібні метафоричні комбінації поєднань тотемних образів орла чи бика з антропоморфними іпостасями Зевса, або того ж старослов’янського Даждьбога як сокола, – мали прадавнє традиційне коріння.

Отже, в унісон багатогамності метафор дозволю собі ще раз продемонструвати сутність метафізичних парадоксів, які розривають наші традиційні уявлення про тисячолітні життєві процеси, «зашифровані» у міфо-казковій творчості.

Міфологи давненько звернули увагу на те, що іпостась єгипетського Гора, не дивлячись на його дитячу «міфозавершеність» насправді має якесь невловиме продовження (тут і православні запозичення його месіанської ролі Всюдисущого Святого Духа-Херувимчика, або грецькі міфологеми про раптово з’явленого дорослого Гора), – без жодних на те пояснень. (Тут, ніби, цілковита утаємниченість Святого Духа! – Авт.). У своїй дорослій появів Гор одним порухом привертає на Землю всесвітню гармонію. Апофеозом цього дійства він має перемогти вселенського Змія (Тіфона? – Авт.).

Образ малюка-переможця велетенського Дракона має яскраво відображене місце в російсько-українському казковому фольклорі, причому – в єдино-неповторювальному сюжеті. Мова йде про маленького силача Котигорошка.

Пам’ятаючи про єдино-праслов’янські мовні витоки (що досі збережені в Закарпатській лексиці! – Авт.), Котигорошко без явного українського суфікса «шко», в етруському фонетичному варіанті своєї месіанської ролі мав запитальницьку форму звучання (на Закарпатський кшталт!) – «Ко ти, горочка Тобто, тут інтимізоване звернення до маленької, але богатирської «горочки», яка своєю втаємниченою силою звитяжить будь-яку велетенську анти-гармонійну гору.

А запитальницька форма за всі часи, і в християнстві також, була притаманною даниною вшанування людством (щоб підготуватися!) щодо приходу кінцевої мети Великої Містерії на Землі.

Також, незалежно від єгипетських, грецьких та християнських релігійних джерел в Авестійській езотеричній традиції, що була сформована в ІІ тисячолітті до н.е., а затим оновлена в Ассирійську добу VІ ст. до н.е. реформатором законів Заратустрою в книзі «Відевдаті», Верховний Бог Ахура-Мазда подавався у двох іпостасях, – як, власне, Бог-батько, й Син-Світла. Але, пам’ятаючи про шумерські аглютинативні сонови мовлення, з більшою вірогідністю можна припустити, що «Ахура-Мазда» в дошумерському (протослов’янському) звучанні виглядав на зразок «Ак’Горі Мисль Дає», чи ще подібне до «Ак’Горі Месію Дає», що одне й те ж!..

Отже, коротко співставивши міфо-релігійні параметри трьох найдавніших держав-етносів, ми бачимо, що будь-яка антропоморфна чи Боготворювальна модальність походить від єдино первісного уявлення протослов’ян про все, що здіймається до висі, й відповідно, фіксувалося звуковим супроводом гортанно-звеличеного денотату «Гор». У подальшому від нього сформувалися похідні-дієслівні: «в гору», «на гору», «під гору», «до гори», й майже все, що стосувалося поняття про «відірваність від землі чи піднесення над горизонтом.

Але, мабуть, найдавніші літературні свідчення про мнемонічні витоки обоготворення протослов’янами всього, що наближене до Неба, ми знаходимо саме в старогрецьких міфологемах.

У найдавнішому міфологічному творі Гесіода «Теогонії» (про створення світу Богів) розповідається, що спершу був Хаос (щось подібне до Космічного безладдя). Відразу після хаосу виникло персоніфіковане втілення Геї (Землі), всередині якої утворилася порожнеча передвічного мороку Тартар (як уособлення жіночої утроби, – Авт.). Спонтанно з ними з’являється безсмертний Ерос – Бог радощів і любові у Всесвіті. Одночасно він породжує в усіх на Землі постатеве притягання, в результаті чого Гея, набувши властивість народжувати, привела на світ Урана (Небо), який водночас став її чоловіком. У подальшому союзі з Ураном Гея породила Високі Гори і безплідне море – Понт! ..

Під цією міфологічною картиною стародавніх греків ми знаходимо майже чи не єдину в світі спробу «змалювати» нащадкам своєрідну модель не тільки тектонічно-вулканічної природи утворення суші й гір, але й попри Бого-персоніфікації якось по гностико-філософськи передати еволюційну пропесуалістику біологічного розвитку життя на Земній кулі. А з тих дещо ідеалізованих подробиць «внутрішньої» будови Геї, та акцентованій стабілізації небесного склепіння (Урана) проглядається відгомін зміни полюсів планети. З цих міфологічних пам’яток можна дійти цілком логічного припущення, що грецька (протослов’янська) міфопередача сягає майже чи не часів пітекантропа... Бо згідно з останніми геофізичними розрахунками, саме на ранню добу палеоліту (700-600 тисяч. тому) припадають основні фазиси тектонічного «застигання» Євразійської частини суші й кінцевої стадії «завмирання» гористого шлейфу Карпати-Альпи-Піренеї!

Отже, наголошуючи на модальній давнині визначення прагреками гороутворень на Землі, можна погодитись з єдиною філософською концепцією, що, попри обоготворені уявлення про «народження» гір, вони, розвиваючись в лоні цих гір відповідно з духовного боку відчували себе «дітьми гір», а з тим й «нащадками» Урана та Геї.

У привітальницьких вигуках верховинних карпатців досі вживається ніби-то парольне, але зрозуміле для автохтонів протяжне «Е-ге-гей!» - як данина первісному «ми діти однієї Землі-Геї». Не випадково пронесеною пам’ятю про звитяжницьке прагуцульське «егей», відобразилося пізніше в самоназві найсильнішого грецького племені під стінами Трої - «ахейці» (як «Егеї-ці»)!

В ідеологізованому плані від модального «гор» походить називна персоніфікація майже чи не половини олімпійського пантеону Богів. Це - верховна богиня Гера, Богиня мисливства Артеміда (від «Гора Тема йде» - як зміна олімпійської «Теми» на пролюдську-повсякденну! - Авт.), Бог кузнярства (гірських надр) Гефест (від Закарпатського вислову «Ги’фест», як «даючий вщерть», - Авт.), Бог-вісник Гермес (від «Гор Меса»! - Авт.). До цього переліку слід віднести верховного Бога Зевса, який постійно опирається на свою дружину Геру – «гору», й відповідно, асоціюється з воссідаючим на Олімпі, а відтак має синонімний замінник денотату «гор» як «з висі» (гр. «Зевесос»). Завершує цю модальну «піраміду» іпостась Бого-людини – Геракла (грецьке «людина-гора»)!

У повсякденно-атрибутному значені від кореня «гор», як уявлення «здіймається догори» походять прикметнико-дієслівні передачі як «вогонь горить», «грім гримить», «орел летить» («орел» також походить від староруського предикату, «горе-ль», тобто запитальне «той, що здатен здійматися до висі?», - Авт.), й навіть суто психологічне «гордість» - від «гор десь-то» (а в суб’єктивному самоусвідомленні - егоїстично-деструктивне - «гор-дест/рукція/»!- Авт.). Та ще багато інших невловимих прагматам за браком метафізичних понять універсалій!..

Без сумніву, що від праслов’янського «Геракл» (а прагреки зафіксували його для нас його повне ім’я «Гераклес») – походить загальнослов’янське «герой». У цьому плані праслов’янське «Гераклес» хоронило в собі епітетне підкреслення героїчності людини як майбутнього Бога під Грядущим «Г е р о й к о л и с ь»!..

Сучасний російський письменник-етимолог В.Н. Дьомін у своїй науково-популярній книзі «Гиперборея: исторические корни русского народа» [25] відстоює ідею арктичного походження русів і давньогрецьких Богів. На сторінці 450 своєї книги він висновлює, що зачаття Алкменою Геракла від Зевса відбувалося в Полярну ніч, оскільки за міфом Сонце три доби не підіймалося над Землею. Якби таким новомислячим дослідникам ще трохи прикласти зусилля і пересилити внутрішню інерцію підсвідомої, великоруської амбіційності, щоби відмовитись від стереотипного на сьогодні географічного уявлення про «Гіперборейську» Ойкумену русів, – то вони неодмінно прозріють палео-арктичні реалії Карпатської моделі походжння протоєвропейців – з наступним розсіянням їх по Євразійським етнічним градиціям.

Спонтанно під цими модальними ілюстраціями ми впритул підійшли до розгадки походження самоназви греків, які вважали себе прямими «нащадками» Олімпійських Богів!

(За останні два сторіччя провідні етимологи-лінгвісти навперебій тлумачили, що етимологія назви греків походить від злакової «гречки».

Такі напрочуд печерні висновлюваня впродовж подвійної технологічної епохи вражають зацикленою маразматичністю й безальтернативністю філософської думки.

Елементарний логічний аналіз свідчить, що навіть «найбідніші» (в духовних надбаннях) народи Океанії, аборигени Австралії, представники Америки й Амазонії, Індокитаю та Африки не мали себе як пра-нащадків що походять, скажімо від банана, черешні, ананасу, сливи, ромашки, чи ще якоїсь слабкої билинки...

У індіанців Америки, наприклад, були тотемо-покровителі «Велика ведмедиця» (але це скоріше відгомін призабутої метофори про астрономічну географію пра-Ойкумени пост-глаціальних Карпат! - Авт.). У представників Африканського континенту існують родоводи від тигра, бика, слона (як і санскритський аналог про слона Ганеша! - Авт.).

У слов’янських літописних та казкових аналогах також існують етно-абревіативи э наголосом на образи лелеки, лебедя (як літописна «Либідь»), орла, ведмедя, буйвола, оленя, та ще багатьох інших літаючих чи земно-пересувних тварин, з обов’язковою ознакою «могутності» чи «одухотвореності». Та майже всі вони уособлюють перевтіленську персоніфікацію того чи іншого божества - як у Західноєвропейських міфо-атрибутах, так й в буддистській езотериці, чи фолкльорі африканців. Але жоден народ не асоціював свій генотип із слабкою комахою чи болотною жабою (окрім маразматичної моделі «просвіченої» Західної Європи про «інфузорію черевичок»! - Авт.), чи ще якогось зернятки будь якого культурного виду. Це суперечило б здоровому глуздові навіть «неандертальському» типу людини, який міг відрізнити роль рухливої могутньої тварини від «прикованої» до землі неодухотвореної рослини в житті планети!

Пам’ятаючи про фонетичні кореляції не тільки у старогрецьких кліше, але й в інших слов’яномовних паралелях, розглянемо етимон «грек» по його слов’янській вертикалі звучання.

У старослов’янському варіанті «грек» звучить, наприклад, як «грекъ-», у польському – «грек», у чеському – «рек», в болгарському – «грьк», в македонському – «грк», в сербському й хорватському – також «грк», у старофракійському (хоч аналів не маємо), можливо, через продих звучало як «хрек»!...

Отже, зважаючи на фонемний розсип «грк, грьк, грек», що беззаперечно, походить від єдиного денотату «гор», можна сміливо констатувати, що в унісон обов’язковим інтимізаціям «ци-ці» (пригадайте «вовки-вивці», й звідси, як варіант «горец /Я/», яке пізніше відобразилося у територіальному визначенні держави Греція! – Авт.), цей етнонім у первісній формі мав розумітися як «горці»! Бо навіть у назві Гераклових нащадків «гераклідів», як вище вивірилося через «герой», відчувається єдиний корінь «горці».

Звитяжницька за всіх часів «горец-Я», що виплекалося у пост-глаціальних Карпатах як синонімний замінник все об’єднуюче-первісного «ВИВЦІ ТЕ’КО ПАСЕ» (тобто, знову ж таки, через асоціатив «гірські пастухи»! – Авт.), відобразилося в літературних загадках про останніх переселенців на Балкани – дорійців. (За три століття до троянських подій, до цього племінного конгломерату входили «ахеї, аргів’яни, ітакійці, локріди та інші, – Авт.). Збереглися навіть дотичні орієнтири, що «дорійці» спустилися десь з району Дуная (Істра), можливо, навіть з Трансільванії!...

Пам’ятаючи про лаконізацію грецького письма на Балканах, «дорійці» в мовних вживаннях пракарпатців (на сучасний Закарпатський лад) мали виглядати як «д’горійці»! Тобто, без суфіксного «ці», цілком по-Закарпатському «д’горі» – як «ближче до вершин», або по-літературному – «до гори» чи «на горі». А за прикметниковими канонами вокальності, «до горі, ці», по-сучасному виглядало б як «верхнє гірці», - а граматично-прийнятніше – «верховинці»)!

Так, так!
Саме, за сучасними граматичними вимогами прадавнє «д’горійці» нині розуміється як «верховинці»!

Під ракурсом цих філологічних усвідомлень зовсім глибоко-проникливіше сприймається термінологічна версія вченого Михайла Лучкая про походження етимону «хорват» від топонімного «горб», «горбат».

Предикативна форма «горбат» (як «хорват» М. Лучкая), через вивірений нами, життєво-значущий для протослов’ян хоронім «гор», з подальшою олексо-універсалією «д’горі, верхогори» (а також «горбат» – від староруського «горі быть», – Авт.) фонетизувалося у живій мові доби енеоліту («2300 р. до н.е.») в звуковому спектрі «г’рці, греці, храці», особливо в присутності профракійських слов’ян!

Мал. 9.

Тут слід звернути увагу на ті звукові абсорбції, коли через початкову фонему «г», яка при певних наголосах на визначенні природних або кліматичних особливостей по максималістській акцентуації корелювалася як до твердої й хрипкої «к, х», так інколи й до вибухової «п, б». Так, у стародавніх греків часто вживалися близькі смислові варіації, як «гіпери» – до «кіммери» (див. «кіммерійці», або навіть як «кібери» – підземні божества на Півночі. Віл комбінативу «гіпери» й «кібери», можливо, відбулася «споріднена» імпровіза «Гіпер/ко/бореї» – як прадавній асоціатив зміни пори року на зиму, як «гіпер пора є?!»

Якщо в граматичних параметрах допускалися такі «вільності», то про яке додержання постійних дисциплін могла йти мова у живому спілкуванні?!

Апріорно з логікою викладеного, староіранська назва карпатців «хрваб» (як «хрват»!), в обхід аглютинативних прерорагатив шумеро-авілонського й еламського письма (в далекі ХХІІІ-ХХ ст. до н.е., – Авт.) мало би натоді звучати як відмінкове «горек’бо»! (Пригадаймо, хоча б, як вислів «файно» корелюється в різних місцях Карпат. У закарпатських низинців воно звучить як «файн», у верхніх – «файно», а вже на Прикарпатті – «хфайно». А що тоді казати про арабів чотирьохтисячолітньої давнини?!)

Відповідно, епітетний вислів «джерваб» – з іранського, як паралель з тюрко-слов’янським «джигіт» (як знову ж таки суто слов’янське «дуж геть», чи «геть дужий», – Авт.), теж – синонімно замінюється модальним «герой» – від поняття «стояти горою», чи «стійкий», «непохитний, аки – гора!..». (Староіранське «джерваб» теж походить від метаслов’янського мовного загалу богатирської відзнаки «дуже рве’бо»! – Авт.)

Отже, відштовхуючись од вивірених фонетичних кореляцій у давньоіранських мовних та граматичних дисциплінах під Страбоновими «Білими хорватами» ми на сьогодні маємо фонетично трансформованих «Білих греків»!...

Це все ставить нас у етично незручний стан коли повинні усвідомити, що, завдяки ненавмисній руці грецького історика, на слов’янському антропологічному дереві з’явилася та сама хорватська гілка, яка після Страбона, впродовж VІІ-VІІІ століть не була відома жодному історику чи хронописцю античного і стародавнього світу.

(Як уже згадувалося вище, окрім Страбонових сучасників про «хорватів» не було жодних натяків у хронописців як римського, так і кельтського походження.

Ще по «свіжих слідах» Страбонової інформації Римський імператор Марк Аврелій, переслідуючи у 174 н.е. з легіонами паннонських язигів, досяг на 48 градусах Північної широти верхів’їв Тиси (десь у районах міст Виноградово, Хуст, – Авт.). Там він мав два переможних бої з об’єднаними військами язигів та бастарнів. Але про якусь «хорватську» присутність, чи бодай натяк на фонемну подібність якогось племені до фракійсько-македонської мови у його записах не було, хоч у складі його війська були македонці.

Мовчали про «хорватів» і подальші римські (Клавдій Птоломей) та грецькі історики, які описували жорсткі протистояння у ІІ й ІІІ ст. між даками і римлянами, особливо це стосується ІІІ століття, коли до напівспустошеного римлянам верхнього Потисся широким потоком наринули кельтські та германські представники племен («гепіди», «герули» тощо). У союзі з місцевими бастарнами карпами й гетами вони чинили впертий опір римським завойовникам.

Жодної згадки (бодай легендної) про «хорватів» не було й в готських хронікарїв (наприклад, Авторитетний Йордан, або Скіліца) які впродовж з ІІІ до VІ ст. досить деталізовано описували різницю у культурі між місцевими слов’янськими «залишками» язигів, тарнів, бесів, карпів і германськими представниками.

Жоден з відомих давньослов’янських літописів у своїх першопочаткових зводах (як це: «...Откуда есть, пошли словяне», – Авт.) не містять хоча би віддаленого натяку про хорватів, подаючи перелік зайнятих слов’янам земель після Сима, Хама і Яфета.

Ось скорочений варіант виписки з вступного слова «Літопису Руського», про назви племен з Яфетового коліна:

«Яфетові ж дісталась північна сторона і західна: (...) Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Фракія, Македонія, Далмація, Молоссія, Фессалія (...) до Понтійського моря на північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські (...) В Яфетовій же частині сидить Русь, Чудь (...) – до землі Англійської і Волоської. Яфетове-бо коліно й це: варяги, свої, нормани, готи, Русь, англи, галичани, (!) (– Авт.) волохи, римляни, німці, корляги, венединці, фряги та інші (...)». (Кінець приведенній цитаті).

Вченим-славістам відомо, що всі відомості про розподіл Землі між синами біблійного Ноя взяті літописцем Нестором зі слов’яно-руського перекладу «Хроніки» Георгія Амартола, який, в свою чергу, опирався на сірійського хронікара VІ ст. Іоанна Малалу та на якісь ще давніші християнського кшталту, компілятиви, що могли сягати часів «новонавернутого» Костянтина Великого, який у 300-х роках тяжів до Всеслав’янської згуртованості. Але як би там не було, у поданому цитатнику (під згаданими «Кавкасійськими горами», бо навіть ще не Карпатськими, що свідчить про їх Докарпівську топонімію, – Авт.), та виділеними мною «галичанами», а з ними й «волохами», – відсутня будь-яка інформація про «хорватське» коліно.

(Принагідно приведу логічну несуразність, яку запримітило кілька нетрадиційно мислячих славістів, але вперто не обходять увагою представники ортодоксальних світосприйнять в історіографіці. Йдеться про «Хроніку» Георгія Амартола. Свою «Хроніку» грецький монах завершив у 867 році, тбто за 80 років до «винайдення» кирилиці. Питається: за допомогою яких граматичних дисциплін побудував свою працю Георгій Амартол, якщо через 250 років її мусіли перекладати на грецьку, так само, як і писемні скарбнички нібито «грекомовного» сірійця Малала.

Висновок лише один: грецький монах, як і Малал, писали на загальноприйнятій в Константинополі й Київській Русі слов’яно-руській абетці, на якій складали договір Київський князь Олег з Царгородом, і якою пізніше (можливо більш досконалою, – Авт.) покористувався і Кирило, коли зізнався, що натрапив на якусь Староруську Біблію в Тмуторакані (Корсуні)! – Авт.).

Одними з перших згадок про «хорватів» мимохіть «проскакують» у Константинопольських імператорських історіоукладників VІІ-VІІІ століть, які, можливо, на ті часи намагалися скласти «ойкуменські» географічні уявлення.

Особливо відзначився «ретельною укладкою» з наголосом на імперських завоюваннях, відомий у ІХ столітті константинопольський «ерудит» – імператор Константин–Багрянородний. Тяжіючи до різного роду компілятивів, він ремінесцентно опирався на якісь свідчення 610 року й повідомляв, що, цитую:

«руські племена лемки й бойки, живуть за Бабиною Горою (Західний бік Карпат! – Авт.), там, де перед тим жили хорвати котрі біля 610 р. забралися отти і на їх міста прийшли бойки і лемки» (цитата з книги Отця Іремея Мих. Кондратовича «Исторія Підкарпатської Руси, для народа», Ужгород, 1924. – Авт.).

Саме після подібних історико-збірницьких систематизувань «освіченого» імператора, а також амбіційного розповсюдженого «кирилиці» серед «темних» слов’ян різні князі та королі підхопили такий етнографічний почин «старшого» Константинопольського вінценосця.

(Скоріше, це було виявом наслідування культуролізації своїх етно-літературних параметрів в унісон «кирилиці» та суцільної християнізації, й водночас – показником історичної обізнаності у європейському середовищі народів, – Авт.).

За такої ж інерції й було віддано данину історико-просвітницькій моді, коли Київський князь Олег у 907 році в знаменитому поході на Царгород згадав «хорватів» у числі своїх союзників, але завдяки його антихристиянським настроям щодо греків, а від цього – будь-що похизуватися перед царгородцями етнографічними знаннями, не без претензій на західно-слов’янські землі, Київський князь зарахував «хорватів», а з ними й заморських «варягів» до: «...ці всі називалися «Велика Скіфія»!.. («Руський літопис», – Авт.). Такі літописні апелятиви ще більше призводили до географічного сум’яття в науці, бо «Велика Скіфія» (окрім нетривкого досягнення скіфами Дунаю у ІІ ст. н.е. – Авт.) ніколи не сягала навіть Прикарпаття, закінчуючись ще за 100 км. до Дністра – вже не кажучи про скандинавських «варягів»!

(Цілком логічніше було би припустити що ці проблемні для науки «хорвати», які за століття до Олега були "завойовані" Константинополем й, відповідно зараховані до «Ойкуменського» переліку історично функціонуючих племен у складі імперії, мали би перебувати десь по сусідству з греками, займаючи землі поблизу історичної «Ольвії», а значить – «Великої Скіфії», як це й компілятизував від греків Олег. Тоді узгодилось би геграфічне місцезнаходження хорватів по річково-морськоому шляху Олегового походу до Царгорода. А також, було б оправдане й прагнення «ольвійських хорватів» звільнитись за допомогою Олега з-під грецької залежності. А інерцією «пересунення» племені «хорватів» до Карпат стало здобутком розвиваючоїся в Європі етнографічної науки Х, VІІ- ХІХ століть, щоб, згідно з арабськими джерелами, доототожнити стародавніх гірців з гористою місцевістю, – Авт.).

Також наслідуючи грецькі імпровізації, віддав належну данину історико-просвітницькій моді щойно охристиянений Володимир Великий, який у 992 році пішов походом на «хорватів», щоб приборкати їх перед патріархальним Константинополем («Руський Літопис», – Авт.).

Таким чином, починаючи з подібних літописних згадок (про силоміць «реанімованих» Константинополем Страбонових «хорватів», – Авт.), в офіційній науці з ХІХ до ХХ століття час від часу виникали суперечки з приводу того, чи були то Карпатські «хорвати», (і якщо так, то куди й коли поділися, – Авт.), а якщо це дивним чином Балканські «хорвати», то коли вони, як цілий народ встигли туди пербратися?! Отже, коротко висновлюючи, в історичній етнографії мимоволі запровадилася ціла «чехарда». Коли вчені різних мастей намагалися «витягнути за вуха», або втиснути в прокрустовські норми часу і простору абстрактних «хорватів» замінюючи їх історичне «зникнення з етнічного обрію Карпат (упродовж 700-800 років, починаючи від Страбона, – Авт.), то «герулами» та «гепідами», то, скоріше, співзвучними «карпами» що нібито «зливалися» в одне ціле, й часом навіть з «даками»!..

На противагу константинопольським тенденціям у наслідуванні Страбону, проапелюю коротким екскурсом до неупереджених літописних джерел, які безпосередньо стосуються географічно-процесуальних орієнтирів Карпат.

Окрім згаданих вище готських свідчень (які зовсім «не підозрювали» про існування Страбона і його «хорватів»), мовчали про «хорватів» й угорські хронописці доби короля Арпада, коли мадярські племена двома основними потоками – у 896 і 898 роках подолали Карпати (на той час «Кавкасійські гори») і з боями перебралися до Паннонії («Руськи Літопис» та «Діяння угорців», хронікар Шандор Кезаї, від 1283 р. – Авт.). До цього вони ціле сторіччя кочували між Уралом і Дністром, й, прекрасно орієнтуючись між давньо-руським і поволзько-болгарськими відмінностями у мові, жодного разу не згадали про якусь хорватську різницю у лексиці автохтонів.

Жодного слова про «хорватів» не було в хроніці переходу з Поділля до Мукачівської латифундії князя Федора Корятовича на початку ХV ст. , який, до речі, інформував про виселення ним «волохів» з Мукачівщини до Мурешського басейну.

Мовчали про «хорватів» і пізніші угорські хронописи, які впродовж ХІV-Х-VІІ століть описували військові протистояння свого народу і слов’янських союзників у боротьбі то з татарським завойовниками, то з турецько-османською експансією до Центра Європи.

Навіть посли Івана Грозного, повертаючись в кінці ХVІ ст. із Західної Європи до Москви через Карпати, захоплено змальовували гірські краєвиди з мінеральними джерелами, але жодного слова не сказали про «хорватів»!

Нарешті, існує багато писемних свідчень місцевих й міжмісцевих відносин між латифундіями, а затим і жупіями, щодо характеру господарювання населення краю та греко-католицьких церков (описаних свого часу вченим М. Лучкаєм, Т. Легоцьким, М. Трояном й іншими краєзнавцями, – Авт.), які упродовж ХVІ-ХІХ століть рясніють наголосами на суто східнослов’янські прізвища (та імена) з майбутнім прорусинським ухилом, – Авт.). А в церковних школах та семінаріях ХVІІ-ХІХ століть викладачі навчали дітей слов’янській, руській, грецькій, латинській, і навіть (!) єврейській мовам. Але якихось «хорватських» наголосів серед цього переліку, принаймні, до кінця ХІХ століття, зовсім не було)!

Отож, виходить, що Навмисно створена якась суцільна нісенітниця в історичній Науці!

Виявляється, що безпосередні учасники життєво-процесуальних колізій Закарпатського регіону і пів-вухом не «відають» про «стародавніх Білих Хорватів», а в імператорських академіях та історичних інституціях «просвітленої» Європи ХVІІ-ХІХ століть «мудрі світочі наук» творять Парадигму та історію для багатьох поколінь!

Мал. 10.

Таким чином, підходячи до завершальних думок своєї гіпотези, спираючись на озвучені тут багаті компроматні вивірення, я змушений з пригніченим відчуттям констатувати, що незалежно від створених для нас наукових стереотипів мислення, так само як це трапилося з арабськими «кіммерійцями» ми в «космічному» ХХІ столітті маємо справу з найбанальнішою у світі історичною фікцією!

Хорватська антропогенна «гілка» на слов’янському дереві – є продуктом вигадки амбітно розвиваючоїся науки, заангажованій на авторитетах попередників!

(З лінгвістичного боку, хорватська сучасна мова й сербська дуже подібні між собою. Але, якщо, співставивши, що московські інтонації росіян відрізняються, скажімо, від в’ятських або ростовських говірок – то від цього вони не є окремою «гілкою» у самому російському генезисі. Так само, як галичанин, лексично відзначаючись від киянина чи херсонця – не є окремим видом від складеного українського генотипу. Отже, з цього слідує, що хорватська та сербська державності – то штучно створені політичними колами разом з історикографією. І все це робилося за «астральною» програмою «розподіляй і володарюй», яка й дотепер цілеспрямовано провадиться серед народів Європи!... Але це ми знову переходимо до параметрів містичної сингулярності, про яку ще завчасно говорити)!


Отже, разом з такими «вбивчими» висновлювалюваннями та апріорно виникаючою потребою у переоцінці філософсько-етичних критеріїв, і як наслідок, – переоглядом історико-етнографічної Парадигми, я, водночас, не маю морального права відстоювати мету щодо будь-якої форми нівелювання історично складеної на сьогоднішній день дійсності, бо це є завше абсолютною прерорагивою Бога-Творця, а не егоїстичного індивіда, який постійно керується «атомним аргументом». Навпаки, враховуючи тяжіння людей до агресивної крайності, покладаючись на даний мені Творцем дар, бачити прихований плин речей, я закликаю всіх до всебічної стриманості. Бо внутрішньо відповідально бачу дуже скорий прихід всеочікуваної доби загального самокритичного переусвідомлення кожним народом своєї реальності через пізнання історичної минувшини. Саме такий щиросердно-сповідальницький підхід у суспільстві, на початку агресивно-ескалованого ХХІ століття згуртує високо усвідомлене відчуття взаємоповаги й рівенства в соціумі кожного народу, кожного хомікуса!

Перш за все, це стосується «підтямно-тендеційної» науки і тих, хто бере в ній ту чи іншу участь, вносячи в парадигмо-творчий процес своє бачення істини. Головною вимогою щодо самоусвідомлення ціннісних критеріїв новітнього подиху такої істини є те, щоб кожен, до глибини свого єства, проникнувся прозрінським переусвідомленням свого духовного «Я» – як високо відповідальної, першопочаткової субстанції у містерії на планеті, щоб не виявитися банальним ретроградом у продовженні хибних доктрин «нарциської» науки (тобто тієї науки, що, подібно до міфічного Нарциса самозакохано споглядає своє викривлене віддзеркалення, – Авт.). А якщо в силу внутрішньо превалюючих амбіцій (та регалій) це важко дається, то, принаймні, заради просвітлення інших, хоча б не спричиняти колізійних ситуацій й у без того гіпертрофованому полі істини.

На відміну від подібних «Константину Багрянородному» й минулих науковців, докорінно треба зрозуміти, що всі ми несемо відповідальність перед прагнучими правди нащадками, достеменно треба «уяснити собі» (чи то науковцю, чи політикові, чи військовому), що все людство існує за створеною Богом-Творцем невловимою універсальною системою суцільних символів, яку, в силу куцої змагальницької амбітності кожен силоміць намагається втиснути в обмежувальну «раму» людських законів крайньої безрівності, що, врешті-решт, призводить до подвійних і потрійних стандартів.

Наголошуючи на суто гуманітарних напрямках пошуків істини, особливо загострюю увагу лінгвістів на діамантових скарбах Закарпатської мовності, під якою, без найменшого пієтету-хорониться історія всього людства!

(Існує ряд антропологічних даних по дослідженню відмінності Закарпатських гуцулів серед слов’янського представництва усього Карпатського гірського масиву.

Так, наприклад, ще на початку ХХ століття видатний вчений-антрополог Федір Кіндратович Вовк (Волков), якого більшовицька пропаганда швидко «охрестила» буржуазним націоналістом, дослідивши 220 гуцульських осіб, у своїй науковій книзі «Антропометричні досліди українських поселень Галичі, Буковини й Угорщини» (Львів, 1908 р.) особливо підкреслював дивовижну різницю між верховинцями Західних Карпат й іншими представниками України як у етнографічному, так і лінгвістичному відношенні. За антропологічними систематизуваннями, куди підпадають заміри росту, форми черепа, лиця, і т.д., від відзначав, що "гуцульскому т и п о в і", не було близького аналогу серед інших расових груп Центрально-європейського масиву слов’янства. Така унікальна винятковість "гуцулыв" з-поміж расового загалу наштовхнула тогочасних вчених на фантастичні припущення, що Карпатські верховинці взагалі не відносяться до слов’янського антропогену!.. Щоб якось пом’якшити науковий конфуз, до початку ІІ Світової війни навіть виношувалися версії про якусь загадкову ізоляцію гірців від кровозмісних процесів, яке, начебто, й уберегло їх антропоморфну особливість!

Але все змінилося у панівній Радянській системі. Наідеологізовані науковці або замовчували, або нівелювали всі наробки по вивченню Закарпатського геному. Академічна наука СССР, а з ними і Західна, готові були прийняти Індостанську модель походження слов’янства, аніж звернутись до Карпатських пенатів зародження слов’ян й  -  У с ь о г о Л ю д с т в а)!..

...Та можно сподіватись, що за допомогою сучасних, більш досконалих методів досліджень в галузі дерматографії по визначенню расових приналежностей за шкірними рельєфами долоні (так званий індекс «Камінса», – Авт.) та по групах крові (ДНК, як "гаплогрупи"), дуже актуальним і пріоритетним було б для науки ХХІ ст. спрямувати свої всезагальні пошуки щодо зародку людства до Західно-Карпатського етнографічного трикутника.

PS. (Післямова від автора).

Неодмінною передумовою до здійснення перших кроків по переусвідомленню людської сутності на Землі є відмова від будь-яких політичних прерогативів вирішення чи нав’язування державами своїх вимірів цінностей, особливо – через економічні важелі, які обов’язково призводять до фізичних аргументів. Усі насущні питання мають перейти у площину науково-гуманітарних шляхів розв’язання міжнародних відносин. Саме завдяки гуманітарним дисциплінам, через пізнання спотворених «часом» понять прадавньої істини, ми проторюємо собі шлях до тієї духовної злитності, яка існувала колись у БІБЛІЙНІЙ ЄДНОСТІ.

За минуле десятиліття пост-затяжної перебудов в слов’янстві у всесвітньому масштабі все настійливіше «муслюється» песимістична думка, що людство вичерпало свій ментально-пізнавальницький потенціал, що ніяких еволюційних чи духоборських відкриттів створити не вдається. Й такі «гучні» (щоб принизити людську само усвідомленість, – Авт.) гасла линуть саме з наукових кіл, тобто тієї царини, яка, по суті свого покликання має викривати вікові похибки заради святкування одвічної істини.

Але, якщо розібратися глибше, то виявиться, що сама сутність науки, як фіксуюча константа, насправді може бути кришталево-чистою і відверто-пізнавальною. Але, якщо її саму формують хворобливо-амбітні особистості (починаючи від імператора й «іже» з ним псевдо науковців), яким в унісон «гундосять» вже сучасні «світочі» наук, то в результаті матимемо тричі «перевернуту» парадигму і глобальні розчарування, наприклад, в «73-річному» наслідуванню дарма виплеканим ідеям.

Але така вже природа людського дуального єства – «підлаштовуватись», або, навпаки – «підлаштовувати» під свої «рамкові» постулати все і вся з метою створення «фундаментального» світогляду. Таке дійсно є неминучим наслідком внутрішніх двовекторних сил, що стимулюються геном людини до самовиявлення. Бо у кожного з нас через генетичні передачі закладено дві протиборчі сили. Це – «темінь» і «світло», або «зло» і «добро». Який з цих принципів на даний час або на століття переважає над пізнавальницькою свідомістю людини – такою буде і узагальнююча суть парадигми.

(Тому вкотре наголошую, що саме від самоусвідомлення кожним індивідом свого суб’єктивного «тяжіння» у бік того чи іншого покликання, залежить формуючий ним оцінювальний принцип загального ідейного напрямку чи критерію. Тонкість криється в підсвідомому кредо багатьох «підлаштовників». Це «короткозоре», сатрапівсько-девізне «після нас – хоч потоп»!... І такий безвідповідальний підхід, на превеликий жаль, торжествує своє «геноспрямування» як у сучасній науці, так і в політиці. Особливо це проявляється під «парольними» самогаслами – «Ми, Нові Українці, дамо всім нужденним райську насолоду»!... Але ці всі «нові короткозрячі» не задумуються над історичною покарою часом на нащадках через, скажімо, 73 роки. А в містеріальному плані кожен сам відповідатиме перед Богом-Творцем за внесення свого внутрішнього голосу на підтримку тієї чи іншої тези, виявляючи себе або сліпим критиканом, або прозрілим поборником неординарного мислення. (Тобто, зріє потреба визначитись у виборі між дилемою: чи бути провідником диявольсько-традиційного – «цього не може бути, бо бути не може», або по-«галілейському», слідувати просвітницько-самовідданому принципу – «і все-таки, вона крутиться!» – Авт.)

Але вже наближається високоусвідомлюючий час для кожного індивіда і кожного народу перед «с и н г у л я р н о ю»всеохоплюючою», – Авт.) Совістю, яка є сутністю Бога-Творця, як ВСЕЛЕНСЬКОГО СУДДІ. Й людство, разом з висвітленням в інформаційному полі тематики про «Білих хорватів» вже увійшло у Сингулярну фазу внутрішнього самовизначення кожним особисто свого «міждуального» вибору – «ЗА ЧИ ПРОТИ».

Відлік новітньому «парадигмотворенню» в метафізичному самоусвідомленні кожним етносом, що «ХТО МИ Є?!», – вже пішов. На людство найближчі шість років зрине «злива» сакральної інформації, яка поверне вектор сприйняття кожною особою свого єства як «закляклого» перед Алтарем Істини «Блудного сина». Й лише «Армія» невиправних служителів темряви у всій своїй «красі» постане в прикінцевому часі морального «Апокаліпсису» всього соціуму.

Щоб викликати асоціативну уяву неминучості таких ментальних «переворотів» (а з тим – разом виявити перших «критиканських традиційників», – Авт.), я наприкінець коротко подам кілька готових тем для інформаційного поля, які спроможні повернути людське психовідчуття до містичнго сприйняття очікуваної злитності з Богом-Творцем.

Отже, уявіть собі таку «паранормально-Закарпатську» ідею, що сучасні араби являються прямими нащадками «перекопських» скіфів (не плутати з царським скіфами)!.

Або ще така, на межі "абсурду", думка: Атлантида й Гіперборея – суть одна територія, тільки різномовної імпровізи!

А ще безглуздніша ідея: кельти є вихідцями з... (!) Америки!...

Або, взагалі на межі божевілля таке: Ноїв ковчег – цілісінький покоїться догори дном у гористому районі просвітницької Європи (в Закарпатті!), лише покритий чагар’ями й густим лісом!..

А далі ще «дикіше»: десять ізраїльських колін, «загублених» свого часу на Таймирі, повернуться до Європи невдовзі після 44-го Президента США, й принесуть з собою Гроб Господній та Мир!... (пророцтво старця-старовіра із Закарпатського СІОНУ, – Авт.)!..

...І ще трохи неймовірного на «десерт»: Єгипетські та Юкатанські піраміди майя – то лише копії з прототипів, які чекають на прозріле людство недалеко від... Байкалу!...

Звичайно, людський мозок все це може не витримати, хоча це лише дещиця із загальної скарбнички тих «потрясінь», що чекають на людство із Закарпатської платформи! (Як, наприклад, ще таке «розвінчання» столітніх стереотипів, - що справжнє "КУЛИКІВСЬКЕ ПОЛЕ" знаходитися за 2000 км. від «вигаданого» науковцями сучасного "поля", – Авт.).

...Але, якщо поступово і обережно проводити «метарегресну операцію» по «видаленню» хворої парадигми яка «опухлилася» у соціумній свідомості, – в людстві обов’язково прокинеться приспаний «Котигорошковий» геній!...

Але все залежиться від щирого бажання «прозріти», кожного індивіда, який з Божої Волі прагне очистити своє духовне «Я» від вселенської облуди!


   (Предоставлено мной для ознакомления Читателей "Проза Ру", с теми моими Первыми шагами по Совершившемуся когда-то ПРОРЫВУ моего Сознания еще в далеком 1992 г. к Бесконечно-НЕПОЗНАНОМУ, - но которое, по Воле ТВОРЦА, постепенно приходит к состоянию ОСЯЗЯЕМО-ОСОЗНАННОГО Матричного Реализма!...

...Но если откровенно признаться, то ещё Задолго до Издания данной монографии (ещё с 1995 г.), я знал, что к нынешним 2010-15 гг., я должен буду на 80-90 % КАРДИНАЛЬНО изменить и дополнить собственные Представления от Озвученного здесь материала о "Белых хорватах", – как совершенно отличные от Картины Сегодняшнего понимания Мистерии на Земле!

...И тем не менее, в целях подготовки Закарпатско-Украинского научного Истеблишмента к нестандартным представлениям о Вопросе Карпатского этнографического РЕГИОНА в Ракурсе осмысления Истории Человечества, я всё таки решил в 2005 г. издать данную гипотезу о "БЕЛЫХ ХОРВАТАХ" (а для Вас читатели, как сравнительную матчасть о "Старом" и "Новом" Преобразившемся Саше из г. Мукачево)!

...Тем более, что в содержимом материале этой монографии, на фоне не менее 90 мелких Гипотез, присутствует наличие не менее 15 довольно весомых Аргументов против тенденциозных ШАБЛОНОВ, которые угнетающе Давили и продолжают Давить на Ментальное Поле Современности своей бренной Отсталостью и "Мракобесностью"!

С уважением "Саша-Мукачево", от 15.07.2017., 03.58.)!

© Copyright: Александр Кушнир 5, 2017
Свидетельство о публикации №217071401737

Художник, аналитик-мистик!

Ваш комментарий сохранен и будет опубликован сразу после вашей авторизации.

0 новых комментариев

    Загрузка...

    Неужели не понятно,

    они будут топить ваших детей в озере, сжигать ваши семьи в торговых центрах, навязывать вам псевдопатриотический угар и гнать на убой на любую выдуманную войну. Нельзя оправдывать этих людей. Нельзя их снова выбирать!!! #выборыНовыхвГосдуму#выборыНовогоПрезидента ...
    -->
    433
    Рома Лой Вчера 20:42

    Третий Храм Соломона

    В прошлом своём выпуске, я немного пропустил, а сейчас дополню чтоб исправить ошибку.Третий Храм Соломона построят... , и там, и где, и когда, никто не ожидал!https://cont.ws/@poexaliroma/544188Для начала рекомендую просмотреть прочитать вот в этом видео (хотя бы до 4:00):Иудейский синедрион призвал Трампа и Путина восстановить Третий храм в Иерусалиме https://yo...
    -->
    300
    sell off 10 декабря 15:51

    Страто Энергетикс: Дроны-убийцы. Идиотам рассказывают, как их будут убивать, а они радуются.

    Идиотам рассказывают, как их будут убивать, а они радуются. Страто Энергетикс: Дроны-убийцы.Мы будем быстро и точно убивать плохих парней... говорит Страто ЭнергетиксА как назначаются "плохие парни" и кто решает кто "плохой", а кто "хороший" мы видели... https://youtu.be/p_jw3L_kHWUColin Powell трясет пробиркой в ООН ...
    -->
    334
    Николай Антилибераст
    8 декабря 15:07

    Что может испортить жизнь американцу? ИНН у нас и в США

    Российские ИНН и СНИЛС в штатах заменяет SSN - номер социального страхования. Однако в отличие от российских аналогов, без своего номера соцстрахования американец и шагу ступить не может. Приехав в США по студенческой визе, мы очень быстро обнаружили, что устроить жизнь, не имея SSN практически невозможно: не можем арендовать жилье, открыть счет в банке...
    -->
    1815

    Прогноз от Saxo Bank на 2019 год, плюс корректировка от Оракула

    Прогноз от Saxo Bank на 2019 год, плюс корректировка от Оракула ФИНАНСЫ, РЫНКИ, БАНКИ, КОМПАНИИ В этом году «шокирующие предсказания» от Saxo Bank оказались не такими уж и фантастическими - некоторые из них имеют все шансы сбыться, считают опрошенные Forbes аналитикиДатский банк Saxo Bank представил «шокирующие предсказания» на 2019 год. Большая часть из них - э...
    -->
    1010
    Ирина Репьёва 7 декабря 13:49

    Игорь Панарин: "Керченский пролив. Убедительная информационная победа ФСБ!"

    https://www.youtube.com/watch?v=ZfLgZon8wJMИгорь Панарин:  Уважаемые друзья! Мой ролик об Информационной победе ФСБ вызвал неоднозначную реакцию ряда экспертов, которые вроде бы находятся на патриотическом фланге. Обращаю Ваше внимание на то, что их точка зрения частично смыкается с позицией либералов, сформулированных ими в ряде интервью на "Эхо Москвы".&nb...
    -->
    1483
    Merzoev 7 декабря 01:31

    «Радикальные Сасунцы»

    В Армении 9 декабря пройдут внеочередные парламентские выборы. Сейчас все СМИ пестрят информацией что наиболее благоприятные перспективы у партии Пашиняна. Но у Пашиняна есть такой конкурент как «Сасна црер» - которая является оппозиционной партией. Вышеуказанная партия имеет очень плохое прошлое, как в принципе и беспросветное будущее. В 2016 году вооруженная группа ...
    -->
    4

    Христианские отличия от семитской гено-ортодоксии! (В унисон Антону Благину)!

    Христианские отличия от семитской гено-ортодоксии!Александр Кушнир 5: https://www.proza.ru/2017/01/19/1449 ЕЩЕ МОЯ ПОДБОРКА СВЕЖИХ ДИСПУТОВ ИЗ "ФЭЙСБУКА" (с Атеистической страницы "Лечение Православия Головного Мозга"!) ПО САКРАЛЬНЫМ ВОПРОСАМ О СУТИ ИДЕИ ХРИСТИАНСТВА!*** (МОИ ПОСТЫ НА СТРАНИЦЕ «ЛЕЧЕНИЕ ПРАВОСЛАВИЯ, ГОЛОВНОГО МОЗГА», от 18.01.2017. 23.06.)!------...
    -->
    723
    Viktor Zhiltsov 5 декабря 23:29

    ОТШЕЛЬНИКИ И КОНЦЕПТУАЛЬНОЕ УПРАВЛЕНИЕ

    Небольшое видео с Дугиным.https://www.youtube.com/watch?v=cEU62pQkMJs&fbclid=IwAR2OaBQbs97I3BJFEccpMgr1rGIKNyywZicmRC1g5lxht3w0m1isZk6MukAИнтересный фон у видео. Поначалу только на него и смотрел.Идет серия символов:- египетские — пирамиды, обелиски, богиня Исида (с крыльями),- техногенные — космодром, антенны,советские — звезды с башен кремля, мавзолей, "сталинки...
    -->
    871

    Закарпатские Пракорни шумерской истории!

    Закарпатские Пракорни шумерской истории!Александр Кушнир 5: https://www.proza.ru/2018/10/19/1863НА "Ю-ТЬЮБ" КАНАЛЕ: https://www.youtube.com/watch?v=jdEBECj39ro  ВТОРОГО АВГУСТА СЕГО ГОДА, БЫЛ ОПУБЛИКОВАН ОРИГИНАЛЬНЫЙ ВИДЕОРОЛИК ПОД НАЗВАНИЕМ: "ШУМЕРСКИЕ ТЕКСТЫ в Новом Переводе УДИВИЛИ УЧЕНЫХ". Ануннаки с планеты Нибиру (Рекомендую всем к просмотру видео, даб...
    -->
    548
    Злата 5 декабря 13:59

    Facebook удалил страничку ребенка: я подам на Цукерберга в суд, пусть ФБ закроют в России

    Недавно прихожу домой с работы, а мой ребенок почти в слезах. Я, конечно, в панике, типа, что могло так расстроить дочь: у неё сейчас переходный возраст между куклами и мальчиками. Поэтому сразу не понять, что с ней: то ли у её любимого плюшевого зайца хвост отвалился, то ли очередной мальчишка из параллельного класса на её сообщения не отвечает. Но на...
    -->
    1116
    Боржов Юмор
    5 декабря 00:15

    Чюдны дела твои, КОНТе!

    Мне заблокировали комментарии под собственной статьей "Рассекречены материалы о масштабной операции британских спецслужб против «российского вмешательства»"https://cont.ws/@borziy/1148859 в журнале "Информационная война".Это наталкивает на мысли определенного рода...А кто тут на самом деле ведет информационную войну против России? ...
    -->
    1388
    Ирина Репьёва 3 декабря 14:52

    Курт Волкер заверил Киев в безоговорочной поддержке Америкой «единой поместной церкви». Как у себя дома...

    3.12.2018. В Вашингтоне не могли скрыть свою радость - Курт Волкер заверил Киев в безоговорочной поддержке Соединенных Штатов в деле создания «единой поместной церкви».Украина - колония США. Кто теперь может сомневаться в этом? Иначе бы американский чиновник столь бесцеремонно не лез в дела другого государства. И как бы он отреагировал на то, если бы По...
    -->
    1543
    Николай
    3 декабря 14:54

    Из Вьетнама онлайн, или ещё раз про военные преступления США

    Эта заметка написана моей коллегой Ксенией, которая прямо сейчас находится во Вьетнаме. Написано простыми словами, от души. Грамматика и синтаксис автора сохранены:"Хошимин, бывшая столица Южного Вьетнама, и собственно, бывший Сайгон - колоритный город. Я бы сказала, сердце Вьетнама. Больное, но постепенно рубцующееся. В городе главная достопримечательн...
    -->
    1140
    Ирина Репьёва 2 декабря 21:37

    Возможности новой РЛС позволят России наблюдать воздушные цели за две тысяч километров от Мордовии, а наш «Пенициллин» напугал американских военных

    КОВЫЛКИНО, 2 дек 20187 — РИА Новости. Радиолокационная станция загоризонтного обнаружения нового поколения типа "Контейнер" может обнаруживать массовый взлет гиперзвуковых крылатых ракет или авиации на расстоянии более двух тысяч километров от границ России, сообщил журналистам командующий 1-й армией ПВО-ПРО генерал-лейтенант Андрей Демин. Новая РЛС у...
    -->
    1907
    Николай
    1 декабря 13:07

    Все что нужно знать о правосвосудии (хуцпе) в Израиле!) Не поленитесь и вникните в суть ...

    В представлении нормального человека суд — это главный инструмент для разрешения споров между сторонами. Никто не любит ходить по судам, и любой адекватный человек постарается решить спор без этого головняка. Ибо деньги, время, силы, нервы. Но случившаяся с моими израильскими родственниками судебная история точно достойна Дарвиновской премии, как самое ...
    -->
    1047
    Николай
    1 декабря 13:23

    В Перми уволили профессора истории за оправдательное заключение по делу о холокосте

    Известный пермский историк, доктор исторических наук Михаил Суслов, сделавший оправдательное экспертное заключение по судебному делу об отрицании еврейского холокоста, уволен из Пермского государственного национального исследовательского университета (ПГНИУ). В этом главном пермском вузе вплоть до последнего времени Суслов работал в должности профессора...
    -->
    894
    Sage 1 декабря 12:39

    Керченский пролив между Москвой и Буэнос-Айресом.

    Инцидент в Керченском проливе спланирован, пусть и не очень тщательно, но никаких военных целей – скажем, нанести какой-то материальный ущерб России – не ставил. Наши пограничники действовали четко и уверенно. Если бы все силовые структуры поступали столь же профессионально, с коррупционерами так бы работали, с другими нарушителями закона, в стране был ...
    -->
    1806
    Ирина Репьёва 30 ноября 15:26

    Обманула свой народ: избранный президент Грузии нарушила слово и заявила об отказе от диалога с РФ

    30.11.2018. Буквально первым же своим заявлением избранный президент Грузии г-жа Зурабишвили фактически нарушила свои предвыборные обещания. Напомним, что в ходе своих предвыборных речей уроженка Франции Саломе Зурабишвили заявляла о необходимости налаживания диалога с Россией, несмотря на все имеющиеся сложности.  Но как только те, кто выдвинул Зур...
    -->
    2406
    Ирина Репьёва 30 ноября 13:34

    Никогда Варфоломей не был так близок к провалу: с Филарета так и не сняли анафему

    30.11.2018. «Варфоломей в ярости. Мы близки к тому, чтобы про****ть очередную возможность» – украинский эксперт. С предоставлением томоса об автокефалии для Украины от Константинопольского патриархата пока все обстоит очень плохо для украинской власти.К такому выводу в своем блоге приходит аналитик “Украинского института будущего” Игорь Тышкевич, давая оценку итогам в...
    -->
    2301
    sugochka
    29 ноября 23:02

    Мог ли подобное сказать Коломойский..?

    Эти слова припысывают Коломойскому: «Украинские гои — это еще более оскотинившийся народец, чем стадо русских шлепперов, доведенных до полного ослепления идеей "незалежности," превратившей их в биомассу, способную зарезать даже собственную мать во имя независимости украинского государства... Мы провели над украинцами опыт: мы взяли лишь языковое различие и надавили на...
    -->
    4024
    Viktor Zhiltsov 29 ноября 22:21

    о служащих глобальной империи

    Четвертые сутки пылают интернеты.У Брилева великобританское подданство!Брилев и такие же как он недоумевают «..а что собственно такого?»Да, я подданый королевы, разве после этого я перестал быть прекрасным тележурналистом, любимым народом?Представьте прокуратору Иудеи Понтию Пилату жители Иерусалима вдруг предъявили претензию, что у него есть дом в Риме: "Как ты можеш...
    -->
    2882
    Yuri Ivanov 29 ноября 13:03

    Вася Еремин снова фальшивыми членами торгует!

    Вася Еремин решил разбавить фальшивки и агитки црушного НТС Посева фальшивками аспиранта американского вуза члена политбюро ЦК КПСС А.Н. Яковлева https://cont.ws/@eremin762/1142778там ключевое, что список из 140 человека расстреляны как утверждается в преамбуле как польская https://ru.wikisource.org/wiki/Приказ_НКВД_от_11.08.1937_№_00485и немецкая https...
    -->
    552

    Грядут Социумные Изменения!

    Грядут социумные Изменения! Aleksandr Kushnir "КАТАРСИС", Июль "2023"! : https://plus.google.com/102257699950044303269/posts/1a2vdptdRjo  25 нояб., 19:05НА "Ю-ТЬЮБЕ":   https://www.youtube.com/watch?v=We86lhozxHY&feature=...   ОТ 19 НОЯБРЯ 2018 г., БЫЛ РАЗМЕЩЕН ВИДЕОРОЛИК О ПРЕДСТОЯЩИХ СУДОВЫХ ПРОЦЕССАХ НАД МЕЖДУНАРОДНЫМИ КОРРУПЦ...
    -->
    1173
    Олег Березкин 23 ноября 20:04

    Мнения сходятся

    Как отмечают эксперты, в последнее время российско-азербайджанские отношения развиваются крайне плодотворно, охватывая множество сфер — от политики до экономики и военно-технического сотрудничества. В ходе интервью с RT эксперт фонда «Народная дипломатия» Владимир Киреев заявил следующее: «Между Россией и Азербайджаном в последние годы оказывается всё больше точек соп...
    -->
    830
    marshak 22 ноября 01:50

    Какова цена независимости?

    Что происходит, когда твой «маленький сосед», осознав, что он тоже может вырасти и стать таким же большим, серьезным и независимым, как ты, начинает заявлять о себе и пытаться стоять с тобой на одно уровне? Появляется чувство потенциальной конкуренции, и ты пытаешься всеми способами обуздать его «воинственность», подавив соседа силой.Таким образом было положено начало...
    -->
    545

    Совершенно извращенная топография Мукачева!

    Совершенно извращенная топография Мукачева! Александр Кушнир 5: https://www.proza.ru/2018/11/20/1641ПОДАЮ ЗДЕСЬ МОЮ ПУБЛИКАЦИЮ О ГОРОДЕ МУКАЧЕВО, ВЗЯТОГО С ПОРТАЛА "ГУГОЛ": https://plus.google.com/102257699950044303269/posts/KvAPasykmAg (размещенного и на моей странице "Фэйсбук" :  https://www.facebook.com/SasaMukachevo  , а также и на веб-странице...
    -->
    958
    Yuri Ivanov 17 ноября 23:06

    А вот еще одно дерьмо попалось "Народный Журналист"

    https://cont.ws/@narzur/1129591  Долго "Народный Журналист" народ охмуряло, и давно меня забанило, продолжая гневно возмущаться несправедливостями, и вообще за простой народ против воровства и коррупции.. И какой-то в нем червячок а не поймаешь. И вот, как бы веревочка не вилась а конец-то найдет, либеральчик, недоволен, что от корыта оттащили. "Автор Виктор...
    -->
    944

    Амазонки!

    Амазонки! Александр Кушнир 5: https://www.proza.ru/2017/11/22/1480ЕВГЕНИЕМ ГЛАДИЛИНЫМ НА "ФЭЙСБУКЕ" (в группе "Переписанная история планеты"), БЫЛ РАЗМЕЩЕН ВИДЕОРОЛИК С ИСТОРИЧЕСКИМИ РЕМЕЙКАМИ ОБ "АМАЗОНКАХ"!Ниже подаю само сопровождение Евгением Гладилиным своего Ролика-Поста! Евгений Гладилин поделился видео Бродвей. Администратор ·19 ноября в 20:20Раньше истор...
    -->
    1115

    ЭВРИКА - по Закарпатскому Логосу!

     ЭВРИКА - по Закарпатскому Логосу! "Александр Кушнир 5":   https://www.proza.ru/2017/09/26/646                                               «ЭВРИКА»(В ПРОДОЛЖЕНИЕ ТЕМЫ О ПРОГРЕЧЕСКИХ ИСКАЖЕНИЯХ ВСЕГО АРХИРУСИНСКО-РУССКОГО, - ОБ ВСЕМИ...
    -->
    1265
    poetry_in_life 17 ноября 13:08

    Тереза Мэй призналась в пьянстве

    Глава Великобритании сильно переживает из-за своей неудачи с Brexit. Сначала Тереза Мэй смело затеяла референдум и пообещала исполнить любую волю народа. Однако позже она сдала заднюю, так как испугалась общественного давления.Против премьер-министра ополчились коллеги, Шотландия, Евросоюз и, в результате, сам народ. Как тут не запить? По сути, Терезу Мэй просто сдела...
    -->
    5320
    Олег Березкин 16 ноября 10:38

    Вовлечение в никуда

    4 апреля 2018 года бывший премьер-министр Грузии Георгий Квирикашвили объявил о новой мирной инициативе, обращённой к Южной Осетии и Абхазии с красноречивым названием "Шаг к лучшему будущему". Она включает три основных направления: развитие торговли и деловых контактов вдоль разделительных линий, предоставление возможностей для абхазов и южных осетин получать медицинс...
    -->
    862
    Martini 8 ноября 09:15

    Как стать агентом иностранной разведки, сказав всего одно слово. Инструкция от Моссад

    Руководство для желающих заработать любой ценой, а так же для комментаторов и авторов, желающих знать, с кем им приходится спорить.                                                                    &...
    -->
    4051
    Александр Кушнир 20 октября 18:00

    Закарпатские Пракорни шумерской истории!

    Закарпатские Пракорни шумерской истории!Александр Кушнир 5: https://www.proza.ru/2018/10/19/1863НА "Ю-ТЬЮБ" КАНАЛЕ: https://www.youtube.com/watch?v=jdEBECj39ro  ВТОРОГО АВГУСТА СЕГО ГОДА, БЫЛ ОПУБЛИКОВАН ОРИГИНАЛЬНЫЙ ВИДЕОРОЛИК ПОД НАЗВАНИЕМ: "ШУМЕРСКИЕ ТЕКСТЫ в Новом Переводе УДИВИЛИ УЧЕНЫХ". Ануннаки с планеты Нибиру.  (Рекомендую всем к просмотру дан...
    -->
    1847
    Эльвира Кононова 20 октября 12:17

    Спецназ ЮВО

    ...
    -->
    1390
    Олег Березкин 13 октября 09:52

    «Розовые очки» грузинских экспертов

    В этом году исполнилось 10 лет с событий августа 2008 года, грузинской агрессии против Южной Осетии. Споры на счет того, кто прав, кто виноват, и почему так произошло до сих пор продолжаются. Единого понимания до сих пор нет. Грузинские эксперты делают заявления о том, что возможно Грузия и выиграла эту войну, так как в первую очередь опираются именно на грузинскую ве...
    -->
    1013
    Олег Березкин 3 октября 14:17

    Зачем нужна такая помощь?

    "Шаг к лучшему будущему" - это новая инициатива правительства Грузии. Со слов президента Георгия Маргвелашвили, власти Грузии предпринимают неуверенные шаги, с целью якобы улучшения гуманитарного и социально-экономического положения жителей в Абхазии и Южной Осетии. Пакет законодательных изменений предусматривает три основных направления.Первое — это расширение и упро...
    -->
    521
    Грант 25 августа 16:31

    КОНТ, который я не читаю + Опрос.

    Сразу скажу - я не показатель. Я вообще самый случайный и посторонний автор на КОНТе, из тех, у кого и тысчонка кармы едва наберётся.Я пришёл из даркнета и логинюсь только тогда, когда надо написать статью. Я не оставляю комменты к статьям, не спорю с авторами. Поэтому моё мнение, конечно, не может служить показателем или мерилом. Я - не бложер, а скорее анонимус. Я н...
    -->
    1312
    Служба поддержи

    Яндекс.Метрика